Читати книгу - "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"

й низько схиляє голову на знак глибокої пошани. Вся церемонія зустрічі відбувається в урочистій, незворушній тиші. Десятки очей з якимось дитячим зачаруванням стежать за рухами молодого провідника. Але ось погляди звертаються до старого вождя.

Палехо стоїть, наче в гіпнотичному сні. Раптом він починає повільно опускатись на землю. Сів. Плавним жестом припрошує сина і його друзів зробити те ж саме. Тумаяуа сідає поперед Крутояра й Бунча навпроти батька. Впевнено, вільно, з почуттям гідності. Він каже, що це його білі брати, що вони приїхали на великому кораблі з-за моря, що вони двічі літали в череві казкового птаха. Тумаяуа просить виявити до них повагу й любов, нагодувати їх і дати їм пристанок на ніч. Це—друзі його народу, вони не люблять Чорного Себастьяна, вони бажають щастя племені арекунів. Юнак по кілька разів повторює кожне речення, часом змовкає і уважно, пильно дивиться в темні очі свого батька. За індіянським звичаєм він чекає, доки його слова дійдуть серця старого касіка і збентежать його кров.

Батько тільки мірно похитує головою, щось думає. Нарешті він підводиться і обнімає свого сина. До нього підходять мандрівники, і він, з незвичайною джентльменською ґречністю, простягує їм руку. Крутояр дає йому подарунки: велику червону хустку і кілька ножів. Палехо бере подарунки, обмацує матерію, пробує пучками пальців гостроту лез і віддає все це воїнові з почту.

Тепер обличчя касіка повеселіло, зморшки розгладилися, очі стали м’якшими й ніби світлішими. Касік Палехо запрошує гостей до себе в хижу, простору, напівтемну, напоєну кислуватим запахом маніокового борошна і прілого листя.

Гості заходять всередину. Вони в “палаці” його величності вождя і головнокомандуючого племені арекуна Палехо. Це щось та значить! В палаці вождя! Вони можуть оглядати уважно його зброю, прикраси, постелі, можуть відкривати для себе тисячі несподіваних речей, про які раніше й уявлення не мали.

Великий вождь Палехо, син Япу, людина, що перебуває в таємничих стосунках з добрими духами сельви, води і повітря! Який же він насправді? Чим живе його душа? Як поводиться він в колі близьких і рідних?

По-перше, вражає затишок і спокій. Тихий, лагідний, майже санаторний спокій. Ні крику, ні голосних розмов, ні хвилювання. Тут, мабуть, нікому не вільно бігати, метушитися, галасувати. Тут — палац вождя Палехо!

— Одразу на сон хилить, — каже Олесь, вмостившись на твердій солом’яній маті.

— Примітивна, чесна гігієна, — озивається Крутояр, сідаючи й собі біля сина.

— А мені вже й їсти закортіло, — мовив Бунч, озираючись по просторій, безлюдній оселі, ніби вишукуючи собі щось поживне. — Як ви гадаєте, Василю Івановичу, тут годують іноземців?

— Не бійтеся, Кириле Трохимовичу, це дуже шанобливий і гостинний народ. Аби мали чим пригостити.

Очі Крутояра призвичаювалися до пітьми, він уважно роздивлявся по боках. Хижа була збудована з бамбукових жердин, скріплених угорі і внизу міцними ліановими мотузками. Посередині даху зяяв отвір, очевидно для диму. На землі стояли глиняні горщики, пательні, мішечки з маїсовими зернятами. На полицях, прибитих до стовпів, темніли глиняні глечики, дуже схожі на старогрецькі амфори. Там же лежало тютюнове листя. На одному з стовпів висіли чучела птахів із зв’язаними лапами. Скрізь на підлозі біліло розсипане маніокове борошно. Над входом були розвішані сітки, луки, списи, сокири.

— А де великий касік? — похопився раптом Крутояр.

Тумаяуа без тіні гумору пояснив, що батько зайнятий дуже важливою справою, яку він нікому не довіряє. Він пішов ловити для гостей курку. Крутояр, зрозумівши смисл цієї події, тільки стримано посміхнувся і потім обережно, щоб не образити юнака, пояснив друзям, що курка — найцінніший делікатес у харчуванні тубільців. Вбивати курей дозволено тільки посвяченим у це ритуальне священнодійство людям.

— Він і готуватиме її сам? — спитав Бунч.

— Ні, разом з старшою жінкою, — сказав Тумаяуа, зберігаючи на обличчі сувору, величну строгість.

— Тоді справа довга, — сказав Крутояр. — Маємо час поговорити про наші діла.

Самсонов підвівся з мати. Він вважав, що краще було б зараз піти по селищу і погомоніти з людьми. Може, хто-небудь чув щось про “сміливого голландця”.

Його пропозицію одразу прийняли, і весь гурт одразу ж у супроводі Тумаяуа вирушив в невеличку передобідню екскурсію.

Тубільці зустрічали їх з цікавістю, гостинно, подекуди насторожено. Вони були раді допомогти білолицим, але, на жаль, нічого не могли сказати слушного. Вони не чули ні про якого іноземця, не бачили ані його сина, ані його самого.

Крутояр похмуро дивився на халупки, на виснажених людей, і в серці його народжувалося почуття туги. Де шукати голландця? Де та казкова стежка інків, про яку він стільки марив ночами?

Нарешті вони повернулися в хижу Палехо. Бунч підсів до професора.

— Я гадаю, Василю Івановичу… — почав обережно, ховаючи очі в себе на колінах, — що ми тут нічого не знайдемо.

— Мабуть, що так, — відрізав сухо Крутояр. — Жодного сліду!

Бунч важко засопів.

— То коли ж назад? Завтра?

— Так, Кириле Трохимовичу, завтра.

— Треба поговорити з Палехо. Без провідника ми не впораємось.

— Тумаяуа піде з нами.

Тим часом в хижі готувались до врочистого обіду.

Невисокого зросту жінка розстелила перед гостями мату й почала викладати страви. У неї були вузенькі темні очі, великий рот з припухлими губами і смолисто-чорне волосся, що рівно спадало на лоба до самого надбрів’я. Індіянки порали своє волосся зубами хижої риби піраньї.

В руках жінки, в погляді, у всій її позі проступала непідробна сором’язливість. Прислуговуючи за обідом, вона кожного разу відвертала очі, коли на неї дивився хтось із гостей. Усмішка ніяковості ковзала по її губах.

Коли вона принесла страви, Самсонов навіть крекнув од радісного подиву. Стіл індіянського вождя справді вражав щедрістю. Тут була смажена риба, печені папуги з бананами. В глиняному горщику на гостей чекала густа затірка “цяпу” з