Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

— Трагедія Сан-Клея!.. Загинуло понад сто чоловік!

— Професора Літтла підкупили гангстери!..

— Домовласники Ріо-Айр вимагають суду над Літтлом!

— «Літтл — комуніст!» — заявляє сенатор Брютнер!..

Галасують, галасують газетярі. Тикають в руки перехожим газети з промовистими ілюстраціями, обіцянками та погрозами. Спокушають інтригуючими заголовками.

Все склалося так, як і передбачав професор Літтл. Ніхто й не натякнув про вибух атомної бомби в пустелі на півострові Койтерс. Справжні винуватці трагедії містечка Сан-Клей зробили своє нишком і першими ж зарепетували: «Хапай злочинця!» Хай люди, мовляв, знають, що нікому не дозволяється складати фальшиві прогнози погоди з метою привласнення, псування, знищення чужого майна!

Газетна отрута — отрута повільної дії. Побачене й почуте сьогодні додає ще краплинку байдужості байдужим: Монія велика, за всіх не наплачешся. А уявити собі ураган, зливу, шалені громовиці — просто неможливо. Зараз над Дайлерстоуном пливе тихе-тихе весняне надвечір'я; нещодавно покропив легенький дощик, тому небо здається мрійним і лагідним, а місто — охайним.

Однією вузенькою людною вуличкою Броклайну біжить дівчина. На ній — куца спідничина, неоковирні туфлі, червоно-зелений светр, берет з помпоном — звичайний одяг тих монійських дівчат, які, не маючи змоги пишатися гарним убранням, хочуть надолужити бодай ціною сумнівної оригінальності. Дівчина поспішає до кафе «Розбите серце». Мабуть, там у неї побачення.

І справді: ледь вона стає у дверях, як враз вибухає радісний галас: «А, Тессі!», «Де це ти пропадала, Тессі?», «Тессі, голубонько, йди сюди!»

Дівчина підходить до п'яної компанії, але якось неохоче. І все озирається, немов чекає на когось потрібнішого, любішого. Тессі Торн розшукує врятовану нею від каторги жінку.

Звичайно, представниця Комітету Захисту Миру не прийде вдруге до кафе, хазяїн якого зв'язаний з поліцією, проте, може, її знає хтось із відвідувачів. Он той високий, сивий, здається, був того вечора… І оті два, що грають у шахи…

Тільки ні, не знає ніхто. А може, знають, та бояться казати. Справді, хто для них оця дівчина? Може, трохи людяніша з-поміж усіх отих патлатих горланів та розмальованих дівиць, що обрали це кафе собі за клуб.

І знову Тессі при першій же нагоді втекла від компанії «вільних художників». Цього разу назавжди.

Ні, подорожі на «дно» не минули для неї марно. Тессі насамперед побачила, що між богемою та вищим світом різниця не така вже велика. Розгнузданий егоїзм ледарів-волоцюг — тільки яскравіше виражений егоїзм маститих хлюстів панівного класу. І ті й ті були боягузливі та гоноровиті; вони прагнули командувати, але боротись не вміли й не хотіли.

А Тессі Торн шукала борців. У Сан-Клеї вона побачила, на що здатні люди перед лицем смертельної небезпеки. В однім строю там стояли мужчини й жінки, молоді й старі, представники різних національностей і різних фахів. Немає сумніву, що коли б кожен монієць знав, яке лихо насувається на весь світ, усі так само рішуче постали б проти атомних, водневих та антиречовинних бомб — проти війни.

Вже зовсім по-іншому думала Тессі про жінку, що не побоялась говорити людям правду. Її щирі слова впали жалюгідною краплинкою на твердий камінь і зникли нібито без сліду. Але коли за тією краплинкою впаде друга, третя, тисячна, мільйонна… Треба тільки знати, як і куди спрямовувати оті краплинки. А це й допоможе організувати таємничий Комітет Захисту Миру.

Замислившись, Тессі йшла вулицями Дайлерстоуна і незчулася, як опинилась біля свого дому. Цілком машинально дівчина поглянула, чи стоїть на місці «Ластівка», і стрілась очима з Люстігом. Білявий шофер сидів у латаному-перелатаному драндулеті і жував бутерброд.

«Провалилась!.. — тьохнуло серце дівчини. — Мабуть, отам, у Сан-Клеї, він помітив у мене в сумочці радіостанцію і тепер вистежує, шпигує».

Вона одразу ж з обуренням відкинула це припущення: хто здатний на самопожертву, той навряд вчинить підлість. Мабуть, просто випадок: Люстіг побачив рожеву «Ластівку» та й зупинився поряд.

Іншим разом Тессі, оговтавшись, підійшла б до Люстіга, заговорила б перша — вона таки симпатизувала йому. Зробити це зараз заважав грубий, вульгарний одяг. Юнак може подумати про неї казна-що.

Роздуми тривали кілька секунд, а потім дівчина з добре зіграною байдужістю ковзнула поглядом по строкатій бинді автомашин уздовж тротуару, обернулась і вже ступила крок, щоб піти геть, коли раптом долинуло тихе:

— Тессі!

Люстіг посміхався здивовано. І зневажливо, як здалося Тессі. І тому, що він зараз ніби мав право на таку зневагу, Тессі розгнівалась на себе й на нього, кинула холодно:

— Ну?

— «Мене не впізнають!», як сказав якийсь лорд… Та хоч підійдіть сюди.

— Ах, це ви, лорд-рефрижератор! — Тессі охоче підхопила іронічний тон розмови, за яким легко приховати збентеження. — У вас болять ніжки?

— Трішки, моя графине. Я чекаю вас понад вісім годин. Прошу, сідайте до моєї карети та й поїдемо разом.

— Пізно… — розчаровано протягла Тессі, ніби й справді збиралась поїхати. — Їдьте, мабуть, самі, а я тим часом трішечки-трішечки посплю.

— Ат, хіба це пізно? — Люстіг відчинив дверцята свого драндулета, рішуче взяв Тессі за руку.

— Досить жартів! — сказала вона вже серйозно. — На добраніч!

— Постривайте… Пам'ятаєте — «Завертай! Ставай поперек дороги…» Хіба я тоді не виконав вашого прохання?

— То була зовсім інша справа.

— Ні, не інша… — Він спохмурнів і, озирнувшись, сказав тихо: — Тессі, мені потрібні, власне, не ви. Я хочу бачити професора Літтла.

— Літтла?! Ви поспішили спродати палац у Ріо-Айр, а тепер хочете забити того, хто склав брехливий прогноз? Ви помилились, сер: я не особистий секретар професора, а тільки жалюгідний шофер.

— Не виламуйтесь, міс Тессі. Я добре знаю, що ви — лікар, дочка професора і майбутня баронеса. Якщо я дозволив собі зараз говорити надто вільно, то тільки на згадку про ту ніч під Сан-Клеєм. Повторюю: мені треба бачити