Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

Надій, правда, було мало: ніч, темрява. В такий час рідко коли спиняються машини. До того ж, його влаштовувала тільки суміш бензину з маслом — чистий бензин не годився. Турбувати когось із навколишніх мешканців не було рації — до світанку залишалося вже небагато. Арнольд Фієдлер перейшов на протилежний бік шосе і присів на кілометровий стовпчик. Тут він зненацька побачив тайник.

Хоча подібний перебіг справи мені не подобався так само, як і Трепинському, але той вів далі:

— На жаль, ми змушені згодитись з можливістю подібного. Поблизу хтось переховувався, з нетерпінням чекаючи, доки Арнольд піде звідси. Коли ж невідомий побачив, що Арнольд викрив тайник, він його вбив, а тіло десь уміло заховав. Мотоцикл залишився — спершу треба було подалі віднести жертву. Це означає, що злоинець був один і не міг відразу впоратися з усім. Можливо, він пізніше повернувся, щоб звести його з пагорба, як це потім зробив я, але помітив, що мотоцикл уже привернув увагу патрулів, і вирішив за краще не наближатися до нього.

Тайником на дев'ятнадцятому кілометрі користувалися нерегулярно, — лише після одержання повідомлення по радіо. Громадянин з підпільним ім'ям Неумейстер клав у схованку здобутий шпигунський матеріал і відразу ж висилав зашифроване повідомлення в західноберлінський центр про те, що тайник заповнено. Запеленгувати передавач і схопити цю «невідому» особу ми не могли, тому що вона весь час змінювала своє місце перебування. Передавач працював лічені секунди. Для підтвердження інформацію передавали в ефір ще тричі протягом двадцяти чотирьох годин і щоразу з іншого місця: спершу з району Праги, потім з якогось віддаленого села, куди виїздив поїздом Неумейстер, ховаючи рацію в чемоданчику. Так, у всякому разі, вважали працівники західноберлінського центру. А насправді все це замість Неумейстера робили ми самі. Звичайно, нам не було потреби блукати з передавачем по країні — самі себе ми не пеленгували.

«Центр» мовчав, аж доки не розшифровував всі чотири передачі Неумейстера, і лише після цього посилав до тайника свого агента. Він переходив кордон одним із шляхів, які ми називаємо «каналами». Був ще й інший спосіб — використання члена екіпажу вантажного пароплава, який перевозив товари по Лабі до Гамбурга. Спочатку його попросили передати листа знайомим. Потім цей матрос за незначну плату кілька разів вибирав матеріали з тайника. Коли ж він було, спробував відмовитись від цих небезпечних завдань, йому між іншим нагадали про те, як «випадково» втопився один матрос у Гамбурзькому порту, котрий, до речі, теж намагався протиставити свої інтереси інтересам розвідки.

Той, хто вибирав з тайника відомості, залишав у ньому гроші для Августа Майєра-Неумейстера, а інколи й деякі накази. Якщо ж виникала необхідність передати щось особливо важливе, про це заздалегідь повідомляли по рації. Отже, в разі потреби ми заманювали агента до тайника і потім мали змогу стежити за ним. Саме таким чином ми «познайомились» і з тим матросом, але не заарештували його — він приносив користь і нам, і ворожій розвідці. Та в ті трагічні хвилини в районі тайника на дев'ятнадцятому кілометрі не мусило бути агента, бо його ніхто туди не викликав і не посилав.

— Однак Арнольд Фієдлер міг стати жертвою іншої, не відомої нам організації, — сказав Трепинський. — Я не хочу робити поспішних висновків і тому не стверджую, що це має якийсь зв'язок із пограбуванням дачі, яке трапилось днів за чотири-п'ять до випадку на дев'ятнадцятому кілометрі. Проте можливо, що це ланка в ланцюзі одного й того ж злочину. Може бути, що й мотоцикл залишили на дев'ятнадцятому кілометрі навмисне, аби поглузувати з нас. Коли це так, то наші дії викрито. Я пропоную: по-перше, обшукати ліс у районі дев'ятнадцятого кілометра. Там може бути щось закопане або приховане в кущах. І, по-друге, посилити охорону Августа Майєра. Західнонімецька розвідка може запідозрити його в зраді і зробити з ним те саме, що з Арнольдом Фієдлером.

— Ну, що ж, займіться цим, — сказав я. — Відберіть людей, яких ви добре знаєте, і нехай вони удають з себе затятих шукачів грибів у навколишніх лісах.

— Слухаюсь! — відповів Трепинський.

Матрос, зв'язковий західноберлінського центру, перебував зараз у Гамбурзі. Якщо всі нитки нашої справи лопнули, то, очевидно, він уже годує риб десь на дні. Але повідомлення про це ми не одержали…

В цю мить задзвонив міський телефон.

— Товаришу капітан, це Карличек. Доповідаю вам з ательє.

— Які новини?

— Хороших принаймні немає, — підкреслив Карличек. — Апарат для перегляду мікроплівки зник. Але я знаю, хто його взяв.

— Знаєте чи лише, здогадуєтесь?

— Вважайте, що знаю, — впевнено заявив Карличек. — Об одинадцятій годині ранку ательє відвідав покійний Арнольд Фієдлер. Він забіг, схопив апарат і тепер — шукай вітра в полі.

6

Трепинський вже пішов, і тому я вимушений був на самоті червоніти за безпідставні розмірковування про вбивство на дев'ятнадцятому кілометрі.

Але, незважаючи на воскресіння головного героя подій, я вирішив, що всі мої розпорядження залишаться в силі, тільки треба встановити ще додатковий нагляд за районом дев'ятнадцятого кілометра, на випадок, якщо Арнольд Фієдлер повернеться за мотоциклом.

Я вирішив, що зараз мені найкраще бути з групою Скали. Кабінетний період роботи закінчився.

Невдовзі наша машина зупинилася біля воріт старовинного будинку, на фронтоні якого сяяв напис «Фотографія». Будинок стояв навпроти людного майдану, повз нього їздило багато трамваїв, поряд було безліч різних крамниць. Окремі з них працювали до пізнього вечора.

Фотографія Бедржиха Фієдлера була зачинена. Вузьке вікно прикривали металеві жалюзі. Праворуч від дверей висіло дві реклами. Я не став розглядати їх і відразу ж попрямував до воріт будинку. Доріжка, вимощена жовтою цеглою, вела у глибину двора. На видноті там стояла дерев'яна будка із чималим замком на дверях.

Це був, безперечно, гараж для Арнольдового мотоцикла. Та мене зараз більше цікавили відчинені двері з правого боку підворіття. Над ними я побачив табличку із стрілкою, спрямованою вниз. На ній було написано: «Ательє». Такий же напис прикрашав і самі двері, так що тут важко було заблудитися. Над входом з верху до низу звисали важкі темно-зелені штори. Відхиливши їх, я побачив