Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

атласах і географічних картах. Якщо там стояло гав. — знав, це значить: гавань; лаг. — лагуна; м. — мис; ск. — скеля. Ну, і так далі.

Але ж траплялися й інші написи: ПС, СС, ЕД. Що воно? — сушив я голову. Учитель географії не знав теж.

Лише ставши моряком та вдосталь «насмакувавшись» солоної водиці, зрозумів, що воно й до чого. ЕД, як і СС, свідчило: існування того чи іншого острова, позначеного на карті, сумнівне. Абревіатура з літер ПС розшифровувалась так: положення сумнівне.

Таких позначок особливо багато на морських маршрутних картах, де суднам дається так званий рекомендований курс.

Простуючи в південно-західному напрямку, наш траулер лавірував серед усіх тих ПС і ЕД, а на салінгу фок-щогли постійно стояв дозорець, щоб вчасно попередити про небезпеку.

Кажуть, ніби в океані є «блукаючі острови», які то з'являються над хвилями, то знову зникають. Про це розповідається і в самоанській казці «Саналала». Та й відомі мореплавці минулих віків стверджували існування «блукаючих земель». Той же Коцебу, що в цих широтах, де плавав і наш СРТ, шукав і не знайшов острови Корнвалліса й Сан-Педро.[48]

Так чи інакше, а ми пливли з обережністю і на маршрутних картах біля рифів та островів, буцімто розташованих у тих широтах — Рене, Сан-Педро, Рионал, Барбер, — стояли позначки: ПС та СС.

Декотрі з них, за свідченням сучасних мореплавців і зокрема дослідників з «Витязя», таки були. Але, як то кажуть: береженого й бог береже.

В цьому ми переконалися на власному досвіді.

Одного разу в надвечір'я біля десятої паралелі північної широти, де, за лоцією і картами, не повинно бути ніяких суходолів, раптом прямо по курсу нашого СРТ нізвідки з'явився острівець — невеликий, плаский.

Спочатку ми подумали, що нам назустріч пливе величезне судно, та, підійшовши ближче, переконалися — суходіл.

Нас здивували його обриси: формою він нагадував чубату голову, що виткнулася з води, з лисою маківкою посередині. Бо й справді, якась патлата зелень буйно кучерявилася лише на узбережжі, пагориста ж маківка була гола.

Не інакше — підводний вулкан серед коралових рифів, з якого вичавилась магма, таким чином утворивши крихітний острівець… Потім на коралове кришиво хвилі принесли насіння рослин і ті забуяли. Так, крихітка по крихітці, виникло нове життя, як воно виникає взагалі.

Та нас ще більше здивувало, що острівець був заселений. Як тільки ми до нього наблизилися, з'явилися люди. Один… два… три… — ми нарахували п'ятеро остров'ян-робінзонів. Вони махали руками, закликаючи пристати до берега.

Того дня (вже зовсім повечоріло) наш капітан не наважився на висадку; відійшовши подалі в океан, лягли в дрейф. Вранці знову підійшли до незнайомого острівця.

Розділ двадцять четвертий
НЕПРИКАЯНІ БЛУКАЧІ

Прокинулися ми й сьогодні рано. Правда, вже зовсім розвиднілося, і лагуна та кущисте узбережжя були вільні од туману.

Угледівши, що я знову дістав з-під «подушки» папери й заходився їх читати, Савелій Гудзонович вигукнув.

Їх негайно треба опечатати!

— Що ви таке говорите?! — заперечив я. — Тут же, на цьому дикому острові, немає ні сургуча, ні печатки.

— Ти, Васько, стаєш зарозумілий, — відказав Толстиков, — і це може тобі вилізти боком.

— Ну й нехай вилазить, — сказав я, не почуваючи за собою ніякої провини.

Поки Гудзонович лущив кокосовий горіх, подарований нам вчора тубільцями, я таки встиг чимало прочитати — аж до того місця, де мій незабутній Кузьмич розповідав, як вони серед океану натрапили на терра інкогніто.[49]

— Досить тобі там сидіти, злазь уже — сніданок готовий, — гукнув Савелій Гудзонович знизу.

Я зліз із гумору.

Враження від несподіваної зустрічі з тубільцями заполонило наші серця, і ми не стільки їли, як знову й знову в розмовах поверталися до гамірного вчорашнього дня.

Його щонайменша дрібниця, як на екрані суднового телелокатора, стояла в нас перед очима.

…Коли ми з тубільцями пробралися крізь мангрові зарості і вийшли на узбережжя океану, де ще. ніхто з нас не був, то побачили довгий кораловий мис, за яким лежала, глибоко вклинена в берег, затока.

За почорнілі брили коралів були прив'язані човни з напнутими вітрилами. На кількох із них сиділи, вудячи рибу, темношкірі юнаки.

— Ціла флотилія! — вигукнув я, звертаючи увагу Савелія Гудзоновича на вітрильники.

Старший над тубільцями (як з'ясувалося, ім'я його Тереті і звався