Читати книгу - "На дикому Заході, Фрідріх Герштеккер"

— Де те місце? — швидко спитав Джонсон.

— По той бік густого лісу, де під час останньої бурі згори попадало багато ялин.

— Тоді він, напевне, вибрав собі місце під навислою скелею, в затишку, — мовив Джонсон і дістав рушницю.

— Що ви хочете робити? — вражено спитав Котон.

— Уколошкати проклятого шпигуна.

— Не робіть дурниць, Джонсоне, — сердито сказав Котон. — Хочете нацькувати на нас усю округу? Хіба вам не все одно, знає червоношкірий ваш слід чи не знає?

— Що ви там розумієте, — похмуро мовив Джонсон. — Той собака вже не вперше міряє мою ногу. Він напав на справжній слід. І найгірше, що він сам це знає. Через те треба його позбутися.

— Хотів би я знати, що ви маєте з тим індіянином? — злісно спитав Котон. — Коли… коли сталася та пригода з його скво, ви ж були вже далеченько від річки. Отже, вас можна запідозрити менше, ніж будь-кого іншого в цілому Арканзасі. А що ж до коней…

— А як тут коні зовсім ні до чого? — мовив Джонсон.

— Он воно що! — здивувався Котон. — Звідти вітер віє! Значить, то було діло…

— Про що ви говорите? — спитав Вестон. — Нічогісінько не розумію. Завжди у вас якісь таємниці.

— Ще мені бракує сповідатися перед вами, — буркнув Джонсон. — Ні, я йду. Довше я не витримаю.

— Джонсоне, — сказав Котон, — мені не подобається, що ви берете рушницю. Постріл серед ночі! Надто далеко чути. Нащо зчиняти зайвий галас? У мене є готові стріли. Ви володієте луком?

— Як індіянин, — відповів Джонсон. — Я ж як-не-як сім років прожив біля Шоуні.

— Ось погляньте, які стріли, — сказав Котон і поліз на горище. Незабаром він вернувся з луком, зробленим із гнучкої гікорії, і чотирма стрілами.

— Це все-таки непевна зброя, — нерішуче мовив Джонсон.

— Непевна? Ця отрута на вістрі вбиває за п'ять хвилин, — прошепотів Котон.

— А вона не підведе?

— Звичайно, не підведе!

— Не вбивайте ви того бідолаху, — втрутився Вестон. — Навіщо вам проливати його кров? Для вас погубити людину все одно, що оленя чи ведмедя.

— Годі вам базікати, — роздратовано гримнув на нього Джонсон. — Дбайте про свої власні справи, а в наші не втручайтесь. Індіянина треба спровадити на той світ.

— Ну, принаймні я не хочу бути причетний до цього, — твердо сказав Вестон. — Завтра вранці я повертаюся в Міссурі.

— Ходіть щасливі, — засміявся Котон.

— Прощавайте, Джонсоне, — Вестон подав Джонсонові руку. — Не майте на мене зла.

— Прощавайте, — відповів той похмуро і відвернувся.

Хлопець вийшов з хати й рушив до лісу. Джонсон і Котон дивилися йому вслід, аж поки його постать зникла в пітьмі.

— Не треба було його пускати, — мовив Джонсон і знову став неспокійно ходити по хаті. — Не вірю я цьому шмаркачеві.

— На нього можна покластися, — заперечив Котон. — Я його знаю. Він нікого не зрадить. Є інші люди, яким я не довіряю.

— Ви маєте на увазі Раусона?

— Так!

— Уже зовсім темно, — мовив раптом Джонсон. — Я піду, але… не знаю… я волів би рушницю.

— Таки хочете взяти її?

— Візьму й рушницю, й лука. Спочатку спробую отруту, а якщо стріла не доконає його, то доконає куля.

— А ви певні, що підкрадетесь до нього нечутно?

— Якщо він отаборився там, де я думаю, то певен, — відповів Джонсон і взув легенькі м'які мокасини.

— Ну, коли вже зважились, то принаймні не схибте.

— Не бійтеся. Хай тільки я до нього підійду на постріл, то він уже буде мій. До того ж там таке дике місце, що йому допомоги нема звідки чекати. А ви де будете?

— Тут. Я тим часом зварю доброї варенухи, щоб вам було чим зігрітися, як повернетеся. Значить, Гіскот…

— Мовчіть про те, що вже минулося, а краще готуйте трунок. Так буде більше користі.

— Тільки не баріться! — гукнув навздогінці йому Котон.

— Та вже не сяду з ним балакати, будьте певні, — відповів Джонсон, хряснув дверима і нечутно, але швидкою ходою подався лісом до гірського кряжу, де Вестон начебто помітив індіянинову ватру.

Ніч була темна, хоч в око стрель. Жодна зірка не прозирала крізь густі хмари на небі. Глухо й моторошно шуміли вершини могутніх смерек. На горах, що були за вододіл між Фурш-ля-Фев та Меймілом, тужно вив якийсь самітний вовк, йому глузливо відповідала сова з густої смереки, де вона сховалася, відчуваючи близьку громовицю. І звір, і людина шукали захистку, тільки вбивцю не лякала та буря, що дедалі шаленіше налітала на ліс. Навпаки, що дужче завивав вітер, то завзятіше й упертіше поблискували його очі. Бо в таку бурю йому було найлегше доконати свій кривавий задум. Дерева так шуміли, що за тим шумом нічого не було чути. Тож він непомітно підповзе до індіянина, що, напевне, в таку негоду шукатиме захистку під навислою скелею.

Джонсон обережно йшов уздовж яру. Вістря затруєних стріл він щільно обв'язав вовняною шматиною, щоб, часом, не поранитися самому. В лівій руці він тримав свою зброю, а правою намацував, куди йти. Так він підіймався вище й вище. Нарешті досяг повалених смерек і розгледів на протилежному боці ту скелю, під якою мв отаборитися індіянин. Джонсон проліз попід стовбурами, поклав рушницю вбік, щоб легше було повзти, й поплазував, мов змія, до прискалка, який відділяв його від жертви.

Нарешті! Там, біля вогню, лежав індіянин. Він і гадки не мав про ворога, що важив на його життя отрутою й кулею. Спершись на праву руку, він задумливо дивився на миготливе полум'я, його зброя лежала збоку.

Джонсон пильно приглядався до Асоваума, вибираючи місце, куди пустити смертельну стрілу. Від нього до індіянина було тепер не більше як десять кроків. Проте йому заважала ковдра, що її Асоваум накинув, аби захиститися від скісного