Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

збирався до далеких Сурунганських гір, щоб зробити там таксировку лісу, — тобто визначити кількість древесного матеріалу, вік рослин, сорт деревини і таке інше, оскільки про ліси тієї частини тайги взагалі не було ще ніяких відомостей. Лісничий зовсім не обтяжить нас, тому що, в нього є власний верховий кінь і в'ючак, який не дуже навантажений і зможе нести також частину нашого вантажу.

На запитання Чижова, чи згодні ми взяти Шульгіна з собою, ніхто не відповів. Олег вагався, Тамара знизала плечима, а мені було байдуже, — збільшиться наша експедиція чи ні. Нарешті озвався Тимофій Старобор, високий, плечистий чоловік у розквіті сил, з великим шрамом на обличчі.

— Лісничий знає тайгу, і він добрий мисливець.

Такої ж думки були обидва Чижови, і це вирішило справу. Федір Лаврентійович поїде з ними.

Це був ставний, енергійний і спритний чоловік з вольовим обличчям, широким квадратним підборіддям, густими чорними бровами й сірими очима, в яких світилася кмітливість. Розмовляв Шульгін голосно, супроводжуючи свої слова жвавою жестикуляцією.

Тамара одвернулася й тихо сказала:

— Він хитрий, як лисиця. Я б не поклала йому пальця в рот.

Олег засміявся, а наш провідник Єменка, почувши таке зауваження, додав:

— Адже він лісник, а ті завжди напоготові. Але цей, здається, такий поважний, що, мабуть, не кусається.

Шульгін виявився дотепним компаньйоном, навіть, може, занадто вже говірким. Він розповідав про свого батька, що вбив сорок ведмедів, про полювання на барса, про те, як знайшли скелет мамонта, про своє перебування на Камчатці та Сахаліні, про купання під час тридцятиградусного морозу в озерці, яке наповнював гарячою водою гейзер. Шульгін запевняв навіть, що вдома в нього жила дресирована лисиця, яку він часто брав на полювання замість собаки. Лісничий явно плутав правду з мисливськими вигадками, але ніхто на нього за це не сердився. Тільки Тамара ставилась до лісничого стримано й заявила, що він базіка.

Надвечір усе було готове до від'їзду, і рано-вранці наш караван вирушив у глиб недослідженої тайги.

Перед від'їздом старий мисливець дав нам ще кілька вказівок. Він застерігав від можливих небезпек і наказував обов'язково позначати свій шлях. Ми розрахували, що повернемось за вісімнадцять днів. Правда, Олегові такий строк здавався недостатнім, але Чижов запевняв, що вісімнадцяти днів цілком вистачить для того, щоб комарі, мухи та кліщі примусили нас прагнути якнайшвидшого повернення.

День, коли ми від'їжджали, був чудовий. Уже зранку сонце заливало землю золотистим сяйвом, яке помалу змінювалося на теплі кольори розплавленого срібла.

Першим їхав Єменка Наминки, а замикав похід Шульгін. Спочатку ми рухалися клусом по цілком пристойній дорозі. Через декілька годин дорога розгалузилась. Чижов пояснив, що взимку цією дорогою мисливці з Вертловки їздили колись до тайги на полювання — хто на північ, хто в інші сторони, відповідно до того, де в кого була зимова хатина.

Так було раніше. Тепер полюють організовано. Мисливські кооперативи розподілили тайгу на ділянки. Окремі групи мисливців певний час полюють на одній ділянці, потім переходять на іншу. Такий порядок забезпечує раціональний відстріл хутрового звіра.

За розмовою ніхто не помітив, як наш караван розтягнувся, хоч ми й домовилися їхати на певній відстані, недалеко один від одного. Тамара та Олег лишилися далеко позаду й, очевидно, захопившися жвавою розмовою, десь на роздоріжжі звернули в інший бік. Тимофій Старобор розсердився.

— А позначати дорогу забули? — спитав Чижов.

Він звернувся до всіх разом і ні до кого особисто, тому ніхто й не відповів.

Тоді я сказав, що це завдання треба поручити комусь особисто.

Тут Старобор хлопнув себе по лобі й так нахмурив брови, що шрам на його чолі став подібний до знаку оклику.

— Ох, і пам'ять же в мене! Адже позначати дорогу взявся Федір Лаврентійович! Мабуть, тому він і відстав. І не знає навіть, що Тамара з кавалером поїхали іншим шляхом.

— Нам треба встановити порядок, щоб шановні члени експедиції не розбіглися часом по тайзі, мов пустотливі козенята! — гнівався Чижов. — Почекаємо на них тут. Не розумію, де подівся Шульгін. Значкування — немудра справа: вдарив сокиркою, витесав стрілу на дереві і їдь собі далі. А ще й лісничий!

— У тому-то й річ, — засміявся Старобор. — Він оглядає дерева й вибирає, мабуть, найгірші, щоб зарубками не пошкодити, бува, своїх красенів.

Ми хотіли злізти з коней, але Єменка порадив їхати далі до Іванового джерела, де можна напоїти коней. Це джерело, певно, дістало ім'я одного з тих відважних Іванів, які давно колись першими проникали у глиб тайги. Може, він полював на соболів, яких у давнину водилося тут дуже багато, може, шукав золото.

Так чи інакше, а струмочок носив ім'я російського сміливця. Ліс тут був рідкий, і ріс він в глибокій улоговині, навколо якої розкинулись болота. Все тут було просякнуте водою. Найпідступнішими вважалися «висячі» болота — явище зовсім неприродне, тому що виникали вони на стрімких схилах. Стежка, якою ми спускалися, була звивиста й дуже крута, наші коні аж присідали на задні ноги, щоб не посковзнутися й не впасти вниз. Мені так і хотілося скочити з коня, але я вчасно зрозумів, що при цьому кінь міг би втратити рівновагу і скотитися разом зі мною вниз або ж упасти на бік і придушити мене. Що й казати, обидві ці перспективи мало привабливі, і тому я сидів у сідлі тихо й смирно.

Нарешті, подолавши цей карколомний шлях, ми опинилися на дні улоговини. Тут розсідлали коней і пустили їх пастися. Старобор закип'ятив чай, без якого не обходився навіть найменший привал. Тільки через деякий час з'явилися першими Тамара та Олег. Вони зупинилися на краю улоговини і, певне, розмірковували, як спуститися в долину. Коли ж, нарешті, вони дісталися до нас, Чижов дорікнув їм за те, що запізнилися і затримали інших. Проте Олег запевняв, що вони їхали одразу ж за Шульгіним, а той на якомусь повороті раптом зник.

Це було дивно: адже Федір Лаврентійович мав їхати останнім.

— Так воно й було. Але він позначав дорогу, іноді випереджав нас витісував