Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

— Я нічого не знаю… нічого не знаю, — знеможено заквилила Вагантова.

— Ви знову кажете неправду! — зітхнув Гомола.

— Я хочу говорити із своїм захисником, — промовила вона зненацька.

— Таку можливість ви матимете тільки перед судом, — заперечив капітан. — Ну, то як, знаєте ви доктора Коржана?

— Знаю, — відповіла вона після хвилинного вагання, — але я нічого не знаю, нічогісінько!

— Знаєте ви надпоручика Зденека Матоуша? — втрутився Гомола.

— Нічого не знаю…

— Відповідайте на запитання! Знаєте ви надпоручика Зденека Матоуша?

— Ні, — вигукнула вона істерично.

— Неправда! Ви зустрічалися з ним!

— Ні!

— Якраз учора ввечері ви зустрілися в кав'ярні «Урал». Подивіться! Впізнаєте?

Жінка глянула на фото і, впавши у крісло, заплющила очі.

— Я хочу спати… — простогнала вона, — дайте мені хвилинку відпочити…

— Не грайте комедію! — вигукнув Гомола. — Відповідайте.

Войта зупинив його, поклавши на плече руку. Він обійшов крісло і схилився над жінкою. Марек знав, що вона не прикидається і що за хвилину може й справді заснути. Така своєрідна психологічна реакція буває у людей з слабкою волею, коли вони попадають у скрутне становище. Войта злегка поплескав її пальцями по обличчю і тихо сказав:

— Ну… ну… ще зовсім рано… ну!

Вагантова розплющила очі і безтямно подивилася на нього.

Марек узяв її за руку і підбадьорливо посміхнувся.

— Не бійтеся, адже вас ніхто не кривдить. Скажіть усе, що треба сказати, і вам буде легше.

Вона мовчала.

— Схоже на те, що пані Вагантова надзвичайно вперта особа, — суворо мовив Гомола. — Отже, за наслідки хай ремствує на себе.

— Я гадаю, ви помиляєтесь, товаришу Гомола, — озвався Войта чемно. Треба було переконати Вагантову, що у неї є захисник. — Скоріше вона просто злякалась. Я певен, що до цієї неприємної історії вона попала проти своєї волі.

— А я в це не вірю, — відрубав Гомола. Він чудово розумів намір Войти і через те ще більше підкреслював свою холодну коректність. — Людина б не запиралася. Хто глухий до порад, тому немає допомоги. Відведіть її! Нема чого з нею панькатися, можна легко викрити очною ставкою.

— Але тоді не буде пом'якшуючих обставин, — заперечив Войта.

— Мене це не стосується.

— Вона ж молода, і у неї все життя попереду…

— Для цього було досить часу, треба було й подумати, — відрік Гомола.

Ела Вагантова випросталась і обернулась обличчям до старшини.

— Ви не смієте так говорити, не маєте права!..

— Якраз я й маю право! І ви це добре знаєте.

— Я не вчинила ніякого злочину!

Войта швидко зиркнув на Котрбатого і на Гомолу. Настала вирішальна мить.

— Можливо, ви й справді так думаєте, пані Вагантова, — сказав він журно. — Можливо, закони, якими керується народ нашої країни, ви не вважаєте обов'язковими для себе. Про це я не збираюся зараз сперечатися з вами. — Він помовчав, дивлячись Елі Вагантовій прямо в вічі. — Але ви й справді вчинили тяжкий злочин, хоча, можливо, про це ще й не догадуєтесь…

Вона інстинктивно зіщулилась, не відводячи погляду від сірувато-голубих очей чоловіка.

— Як це? — ледь чутно видихнула.

— Ви вбили Здекека Матоуша! — Войта підвищив голос.

Капітан зацікавлено стежить за двобоєм. Коукол підсунувся ближче, незадоволено тручи носа. Але Войта зосередив увагу на жінці. Він відчував, що її незагартований характер поступово втрачає здатність до опору.

Обличчя Ели Вагантової стало попелясто-сірим.

— Що?..

— Ви вбили Зденека Матоуша, молодого чоловіка, батька сім'ї, — повторив Войта.

— Ви збожеволіли! — скрикнула Ела з непідробним жахом.

— Зовсім ні, дорога пані. Я вірю, що ви не стріляли в нього. Але ви вбили його набагато гіршим способом. Не дивіться на мене так недовірливо. Це правда, Зденека Матоуша немає серед живих! Сьогодні вночі він заподіяв собі смерть. І винні в цьому ви; до цього призвів ваш шантаж.

Він простяг руку до столу і показав їй фото.

— Подивіться: його дружина, син… Подивіться! — повторював він наполегливо.

Вона опустила очі. А коли підвела голову, в її очах було сум'яття і безпомічність.

— Ви дурите мене, — ледь чутно промовила жінка і зненацька істерично закричала: — Брешете! Хочете заплутати мене. Я не вірю вам, не вірю!

Войта поклав на стіл два збільшених фото небіжчика: загальний вид висячого тіла і деталь обличчя.

Вагантова витріщила очі. Її підборіддя безвладно обвисло. Вона затулила обличчя руками і впала в крісло.

Войта схопив її за руку, готовий покликати лікаря. Та цього разу Вагантова не зомліла.

— Заберіть це, заберіть… — повторювала вона гарячково, запинаючись на кожному слові. — Я не думала… присягаюся, мені ніколи навіть не спадало на думку.

— Отже, ви впізнаєте в покійному надпоручика Зденека Матоуша? — холодно спитав Гомола, підсуваючи їй фото.

Жінка відсмикнула руку, ніби боронячись од удару, і благально обернулася до Войти.

— Нехай він іде звідси, — зашепотіла вона, вказуючи на Гомолу. — Я все розповім, хай тільки він піде звідси!

Котрбатий кивнув головою. Гомола зовні неохоче, а насправді з величезним задоволенням підвівся. Він чудово зіграв роль сухого чиновника, а взагалі це була м'яка й соромлива людина, йому було шкода чорнооку красуню більше, ніж будь-кого іншого з тих, хто сидів коли-небудь у цьому кріслі…

Войта запропонував Вагантовій сигарету. Вона жадібно схопила її.

— Я буду радий, — сказав він щиро, — якщо ми зможемо просити прокуратуру і суд використати по відношенню до вас усі можливості пом'якшення кари.

Жінка стенула плечима. Вона несподівано відчула нездоланне бажання розповісти все, прокричати, що мала на душі, а потім лягти і спокійно, спокійно заснути…

— Як знаєте, — мовила вона хриплувато. —