Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

із ним — не рекомендувалось. На жаль, життя його кінчилося трагічно, серед невияснених обставин, ще в Німеччині.

Нашим штопером був вихованець "Ріміні" — Медведчук, який був добрим грачем і мав усі фізичні дані на ту позицію. Високий, добре опановував м'яч, добрий головкар. Одначе часом у нього траплялися ляпсуси, тактичні помилки. Він залишився на довгий час у Німеччині й там продовжував свою футбольну кар'єру.

Треба згадати ще двох надзвичайних грачів — Гарасима і Савку. Савка був типовим "малим" змагуном, який своєю звинністю і рухливістю компенсував свій малий ріст; був дуже веселий, любив жартувати і "натягати" людей. Якось питає він мене: "Слухай, чи то правда, що ти є доктор?" Я відповідаю: "Ще ні, але я буду, а нащо тобі знати?" — "А я хочу, щоб ти мені зробив рентґена". — "Пощо тобі?" — "Та хочу знати, як глибоко я тебе маю десь". Він виїхав до Детройту, але довго не брав участи в українському спортивному житті; ба навіть, як мене інформували, відійшов від українства.

Гарасим був добрий грач, міг грати на різних позиціях — в нападі чи в помочі, був дуже емоційний і ніхто не міг передбачити, яку штуку він утне на грищі чи поза грищем.

Нашими бомбардирами були Влодко Закалужний і Бодьо Куцан. Закалужний був типовим лучником; був дуже завзятий, умів підбудовувати наступальні акції, крім того, мав добрий і сильний стріл, був постійною загрозою для воріт противника. Бодьо Куцан грав якийсь час у німецькій оберліґовій дружині в Штутґарті. Він був фізично компактний, швидкий, типовий бомбардир, здатний до стрілу з кожної позиції, якого треба було уважно стерегтися.

У фінальних змаганнях репрезентації, а потім у "Січі" на позиції лівого крайника грав Ростик Маркевич. Він був швидкий, типовий лівак. Грав добре позиційно, мав гарну центру і був успішним стрільцем по воротях.

Згадати б ще Любка Стасюка з нашого УССК-у, який теж грав в репрезентації і кілька змагань у "Січі"; мав дуже добрий характер, високий, швидкий грач з чистими довгими викопами. На жаль, він загинув у трагічному випадку в Бафало.

Про Філька Древницького я згадав уже про його робінзонаду в Бамберґу. Він весь час змагався за позицію воротаря з Касіяном. Сам він — вихованець "Ріміні"; поза футболом був ще й добрим боксером; був дуже одчайдушний, кидався в ноги нападників, як була потреба. Мав тільки одну ваду: був малого росту і поступався Касіянові в ловленні горішніх м'ячів.

І ще один УССК-івець — репрезентант, мій довголітній товариш-футболіст на помочі — Юзько, тепер др. Осип Кравченюк, який відзначався доброю технікою, був швидкий, стійкий, інтеліґентний, мав відчуття позиційної гри; був одним із поважних студентів і мав широке коло зацікавлень. Тепер він є професором коледжу у Вілкс-Бері, друкується на сторінках української преси.

Згадкою про цих деяких співзмагунів закінчую свою другу фазу Футбольної діяльности на так званій еміґрації, здебільша на теренах і в умовинах повоєнної Німеччини від 1946 до 1949 року.

ЧАСТИНА III: В АМЕРИЦІ

Сьогодні 26 липня 1986 року. Починаю третю і, дякувати Богові останню фазу, — що було вже в Америці.

Покидаю береги Европи. 27 листопада 1950 року я приплив до Нью-Йоркської пристані, де привітав мене мій приятель Ахіль Хрептовський. В Нью-Йорку задержався я тільки на один день, бо місцем мого призначення була Філядельфія, де жив тоді мій ручитель Бодьо Дейчаківський з родиною.

Бувши лікарем, я мав кращі вигляди в Америці за інших переселенців, проте й моє майбутнє не було без певних труднощів. Коли я був іще в Німеччині, писав мені Ахіль Хрептовський, який виїхав до Америки на рік раніше: "Муку, тут біда і нерідко приходиться мені на плач, бо без знання англійської мови кинули мене в шпитальну роботу, як у львину пащу. Я нічого не розумію, а тут треба давати людям поміч та ще й їздити амбулянсами на наглі випадки".

В Нью-Йорку він не радив мені йти зразу на інтершіп, а хоч трохи пристосуватися до обставин і підівчитися мови. Але, приїхавши до Філядельфії, я не міг довго сидіти і тратити час. За поміччю др-а Андрія Лемішки через який місяць я дістав місце резидента в відділі патології в Бирлінґтон Каунті Госпітал в Моунт Голи — 20 миль на схід від Філядельфії. Моїм пляном було: під час цієї однорічної резидентури пізнати американську шпитальну практику і навчитися мови, а потім перейти кудись на інтершіп.

У Філядельфії в той час уже було багато новоприбулих українців. Організувався вже там спортовий клюб "Тризуб". В горожанському клюбі на Френклін зустрівся я з актором Володимиром Блавацьким та іншими знайомими. І це вони втягнули мене до клюбу, а весною я почав грати в "Тризубі". У той час в "Тризубі" грали знані мені з еміґрації: др. Іван Павлічка, Поритко, Василь Петрів та Левцьо Стадниченко. Підсилені іншими молодими змагунами, ми мали неабиякий успіх у розгривках з іншими клюбами. В 1951 році ми їздили й до Нью-Йорку на змагання з тамошнім УСКом. УСК у той час грав в рамках німецько-американської ліґи. Вони на деякі змагання запрошували др-а Павлічку і мене собі на допомогу.

Кілька разів ми доїздили до них потягом. Пригадую змагання з "Готчею", яке ми виграли з рахунком 3:1. Павлічка стрілив два ґолі й був дуже гордий з того успіху. Ми його потім "натягали", що він типовий "шпарґач"! ми, мовляв, усі гаруємо весь матч, а він мало що робить на лівому крилі, а тільки забіжить під ворота, стрілить ґола й пожинає всі лаври. На те він відповідав: "І дурень уміє гарувати: тут треба мати розум, а найважнішою річчю в змаганнях є здобути найбільше ґолів.

По змаганні ми все мали добру гостину