Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

class="p1" style="">«Цвіт безтямності плодить усе

Колючки лиш і муки.

 

А як вийде самому той плід

Донести не спромога,-

То найкраще увесь свій тягар

Положити на бога».

 

Мойсей

Хтось говорить! Чи в моїм нутрі

Власне горе шалене,

Чи отут, може, демон який

Насміхається з мене?

 

Голос

Аж тепер усумнився в своє

Реформаторське діло?

Сорок літ ти був певний і вів

Хоч насліпо, та сміло.

 

Мойсей

Хтось говорить! Чом чоло моє

Покривається потом?

Страшно? Ні! Та по серці се йде,

Мов розпаленим дротом.

 

Голос

У гордині безмежній свій люд

Ти зіпхнув з його шляху,

Щоб зробить, яким сам його хтів,

Чи не пізно для страху?

 

Мойсей

Хто ти, дивний? Не бачу тебе,

Та від себе не струшу!

Тільки чую, як зір твій мені

Все вгризається в душу.

 

Голос

Чи так важно, хто я? Хто зумів

Наказать колись морю,

Тому важно не хто, але що

І чи правду говорю!

 

Мойсей

Ні, не правда, що з гордощів я

Розпочав своє діло!

Тільки бачачи люд у ярмі,

Моє серце боліло.

 

Голос

Бо ти чув себе братом рабів,

І се стидом палило,

І захтів їх зробити таким,

Щоб тобі було мило.

 

Мойсей

Так, з низин тих, мрячних і лячних,

Я хотів їх підвести

Там, де сам став, до світлих висот,

І свободи, і чести.

 

Голос

Та творця, що послав їх там вниз,

Ти не радивсь в ту пору;

Аж тепер, як упав ти, його

Кличеш в свойому горю.

 

Мойсей

Ні, на се ж мене пхнуло його

Всемогуче веління,

В темну душу хоривський огонь

Надихнув просвітління.

 

Голос

Гей, а може, хоривський огонь

Не горів на Хориві,

Лиш у серці завзятім твоїм,

У шаленім пориві?

 

Може, голос, що вивів тебе

На похід той нещасний,

Був не з жадних горючих купин,

А твій внутрішній, власний?

 

Адже пристрасть засліплює зір,

А бажання - се ж чари,

Плодить оку і світ, і богів,

Як пустиннії мари.

 

Те бажання, що, наче шакал,

У душі твоїй вило,-

Лиш воно тебе їх ватажком

І пророком зробило.

 

Мойсей

Ах, від слів тих я чую себе

Сто раз більш в самотині!

Хто ти, во́роже?

 

Голос

Я Азазель,

Темний демон пустині.

 

 

XIV

 

Було темно. Лиш зорі яркі

Миготіли з простору.

Простував при їх блиску Мойсей

Усе вгору та вгору.

 

Без стежок. Серед пітьми вели

Його дивнії звуки:

То квиління гієни в яру,

То знов шелест гадюки.

 

Він ішов, не ставав, мов герой

До остатнього бою,

Та у серці важка боротьба

Ішла з самим собою.

 

«Те бажання,- кричало там щось,-

Виплід сорому й болю,

Се був кущ огняний, що велів

Вирвать люд мій на волю?..

 

Те бажання - се був той огонь

І була тота сила,

Що для мене Єгови наказ

І Єгову створила?

 

Те бажання - братам помогти

І їх сльози обтерти -

Се той гріх, що за нього я варт

І прогнання, і смерти?

 

«Ні, не те! Бережись і не крив

Сам душею своєю!

Се бажання святе! Та чи гріх

Не підповз там змією?

 

Чи не був же ти їх ватажком,

Паном душ їх і тіла?

І чи власть ті бажання святі

В твоїм серці не з'їла?

 

Чи новим фараоном для них

І ще тяжчим не був ти,

Бо в їх душу контролем своїм,

В їх сумління сягнув ти?..

 

Небезпечно ставати всупір

Діл природних бігови!

Легко власний свій забаг подать

За веління Єгови.

 

Що, як ти сорок літ отсих був

Шалом божеським хорий,

Замість божого, їм накидав

Власний план тіснозорий?

 

Адже ж, може, в Єгипті вони,

Множачись серед муки,

Могли вирости в силу й забрать

Увесь край в свої руки?

 

Відірвавши від грунту їх там

І завівши в пустиню,

Чи подумав ти: може, отсим

Злочин лютий я чиню?

 

Що значить безгрунтовій юрбі

Обіцяти свободу?

Чи не те ж, що з землі вирвать дуб

І пустити на воду?

 

Чи не правду говорить Датан:

Старі гнізда лишили,

А новії здобути нема

Ні охоти, ні сили?

 

О Єгово, озвися, скажи:

Я чинив твою волю,

Чи був іграшка власних скорбот,

І засліплення, й болю?

 

О Єгово, озвися! Чи й ти

Здобуваєш дар мови

Лиш у пристрасті нашій, у снах,

У розбурханій крови?»

 

Та Єгова мовчав, лише чуть

Лиховіснії звуки:

То квиління гієни в яру,

То знов шелест гадюки.

 

 

XV

 

Підіймалося сонце над степ,

Мов багровеє коло,

І промінням, мов стрілами, тьму

Прошибало й кололо.

 

У промінні тім Небо-гора,

Мов цариця в пурпурі,

Над всі гори найвище здійма

Свої ребра понурі.

 

На найвищому шпилі гори,

Вище зломів і кантів

Хтось недвижно стоїть, мов один

З предковічних гігантів.

 

Там високо над чвари землі,

Над всі шуми і згуки