Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

богу, прав­ду ка­жу, - цілу­ються: є та­кий фран­цузький та­нець - як ско­ман­дує один, то всі да­ми ки­да­ються на шию своїм ка­ва­ле­рам та цмок їх у гу­би! - ска­зав Ка­зан­цев.

Олеся тро­хи не підско­чи­ла, - їй страх як схотіло­ся по­гу­ля­ти на та­ких вольних ба­лах, од­на­че во­на не зовсім пой­ня­ла віри то­му.

- Ви, пев­но, жар­туєте, - ма­буть, глу­зуєте над на­ми, се­ля­на­ми.

- Їй-богу, ма­дам, не жар­тую! На те в нас сто­ли­ця. Наші да­ми не такі бла­го­чес­тиві, як ваші, - самі хо­дять в гос­ти­ниці та в трах­тирі, з ким хо­тять, їдять, п'ють, з па­ни­ча­ми обніма­ються; наші да­ми хи­лять ви­но й навіть ліке­ри незгірше нас.

Казанцев за­мовк. Оле­сю по­тяг­ли ду­ми в ті щас­ливі краї.

- Чи не час би вже сто­ли зас­те­ля­ти? - спи­тав Ба­ла­бу­ха, прис­ту­пив­ши до Олесі.

- Може, й час, - ска­за­ла Оле­ся й вий­шла роз­по­ряд­жа­тись.

Столи по­зас­те­ля­ли. Гості посіда­ли. Оле­ся сіла між Ка­зан­це­вим та По­го­жаєвим. Чує во­на, - під сто­лом ша­ру­дить і хтось тор­кає її чо­бо­том в но­гу то з од­но­го бо­ку, то з дру­го­го. Оле­ся брик­ну­ла за­каб­лу­ком По­го­жаєва раз, а далі дру­гий і ти­хенько нас­ту­пи­ла че­ре­ви­ком на но­гу Ка­зан­це­ва. Ка­зан­цев ки­нув на неї дов­гий-дов­гий пог­ляд, на­ла­пав під ска­тер­тею її ру­ку й зда­вив так, що Оле­ся лед­ве не крик­ну­ла. Дов­го тяг­ла­ся ве­че­ря; дов­го всі цо­котіли й пи­ли.

- Ваша ве­че­ря смачніша од на­ших; в нас як ча­сом по­да­дуть на стіл цілу сер­ну або пе­че­но­го вед­ме­дя, то не знаєш, як і од'їстись. Але нам вже проїлись ті пе­чені вед­меді, - ваші гу­си смачніші.

- Невже в вас їдять вед­медів? І так-та­ки по­да­ють на стіл ціло­го пе­че­но­го вед­ме­дя? - спи­та­ла Оле­ся.

- Цілісінького! Ле­жить мов жи­вий.

- Ну, ви, па­но­ве, ма­буть, залізли в хма­ри, - я б зро­ду не їла пе­че­но­го вед­ме­дя!

- Якби по­куш­ту­ва­ли, то б і їли: там та­кий доб­рий, як кон­фе­та з ва­рен­ням, - бре­хав Ка­зан­цев.

- Хіба ведмідь со­лод­кий? - спи­та­ла Оле­ся.

- Авжеж, со­лод­кий! З од­но­го бо­ку со­лод­кий, а з дру­го­го кис­лий, - до­дав По­го­жаєв.

- А з третього? - спи­та­ла Оле­ся, сміючись.

- А з третього шин­ка, чи "вет­чи­на", вед­ме­дя­ча "вет­чи­на" - це ж шик! - до­дав Ка­зан­цев.

Невважаючи на пе­че­них вед­медів, офіце­ри вкла­ли в ко­пи три пе­чені гус­ки, інди­ка й кілька ку­рок і по­ча­ли дуд­ли­ти чу­до­ву на­лив­ку ста­ка­на­ми.

Казанцев на­лив Олесі чар­ку на­лив­ки. Щоб не одс­та­ти од пе­тер­бурзьких дам, во­на стук­ну­ла чар­ку, а потім дру­гу; во­на те­пер са­ма на­ла­па­ла ру­ку Ка­зан­це­ва під сто­лом і гла­ди­ла її.

На столі не зос­та­лось ні рісоч­ки; пляш­ки сто­яли по­рожні. Гості вста­ли з-за сто­ла. Знов по­ча­ли­ся танці. Ка­зан­цев прис­ту­пив до дам і при­че­пивсь при­че­пою, щоб во­ни вив­чи­лись в йо­го їзди­ти вер­хи. Всі да­ми од­мов­ля­лись, од­на Оле­ся зго­ди­лась, си­дя­чи на стільці й за­ки­нув­ши но­гу за но­гу, але все-та­ки не насміли­лась бра­ти на­уку їзди в Ка­зан­це­ва, - во­на тро­хи бо­ялась людсько­го по­го­во­ру. Гості роз'їха­лись вже пе­ред світом.

Після Ба­ла­бу­хи му­сив да­ти бал офіце­рам ісправ­ник, після ісправ­ни­ка - док­тор. З по­чат­ку зи­ми приїха­ла пол­ков­ни­ця й да­ла в се­бе бал Оле­ся бу­ва­ла на ба­лах і хотіла, щоб та­ке жит­тя хоч би й до смерті тяг­ло­ся.

Щоб роз­ва­жи­ти се­бе й дам, офіце­ри за­ду­ма­ли про­ко­ти­тись, як ви­пав сніг. Ста­ла пер­ша сан­на до­ро­га. Офіце­ри на­ла­го­ди­ли сан­ки, по­зап­ря­га­ли трой­ки ко­ней, з мальова­ни­ми ду­га­ми, з бряз­ка­ла­ми, з дзво­ни­ка­ми, і раз по обіді по­за­би­ра­ли всіх знай­омих міських дам і по­вез­ли про­ка­ту­ва­ти в ліс. Офіце­ри по­па­ру­ва­лись з да­ма­ми, кож­ний по своїй впо­добі. Ка­зан­цев сів з Оле­сею. Поїзд ру­шив з міста; дзво­ни задз­веніли, бряз­котьола заб­ряж­ча­ли. Всі жи­ди позбіга­лись на місто, щоб ди­ви­тись; діти бігли за саньми за са­мий го­род; пе­ре­куп­ки вста­ва­ли й по­витріща­ли очі. Баскі гу­сарські коні, за­ги­на­ючи го­ло­ви набік, як на кри­лах, по­ли­ну­ли по чу­довій м'якій до­розі. Ка­зан­цев звелів своєму по­го­ни­чеві зіста­тись по­зад усіх. До­ро­га по­ви­ла­ся по­над Рос­сю, по ко­со­го­ру.

По обид­ва бо­ки Росі сто­яли круті гор­би, по­пе­рерізу­вані й пе­ре­тяті гли­бо­ки­ми, узьки­ми яр­ка­ми; і до­ли­ни, й го­ри бу­ли за­си­пані свіжим білим снігом, не­на­че ле­бе­ди­ним пу­хом; не­бо бу­ло вкри­те білим про­зо­рим ту­ма­ном; че­рез ту­ман лив­ся срібний, ти­хий світ вечірнього сон­ця. Над­ворі бу­ло ти­хо, мерт­во… На кру­тих гор­бах мрів гус­тий ста­рий ду­бо­вий та гра­бо­вий ліс, вкри­тий інеєм.

Довгий поїзд летів до лісу по чу­довій місцині; дзво­ни­ки дзвеніли; гук рознісся по до­ли­нах, по го­рах; лу­на вда­ри­ла в го­ри, в ліс. Поїзд виїхав на не­ве­лич­кий луг. По­над Рос­сю, в лузі сто­яли рідко роз­ки­дані розкішні старі ду­би з рідким роз­кид­час­тим гіллям, не­на­че по­роз­пи­на­ли сотні рук на всі бо­ки. Кож­на гілка бу­ла вкри­та ши­ро­кою, на два пальці смуж­кою інею. Уз­лу­ваті суч­ки та гілки стриміли вго­ру, на­че роз­чепірені пальці рук, висіли вниз, як па­зурі на пти­чих но­гах; на суч­ках, на гілках біліли та світи­лись наскрізь ніби довгі гу­сячі пе­ра з дрібненьки­ми зуб­чи­ка­ми, котрі стриміли то вго­ру, то вниз, то скла­да­лись пуч­ка­ми, бу­ке­та­ми, звішу­ва­лись вниз, пе­реп­лу­ту­ва­лись, пе­рех­ре­щу­ва­лись чуд­ни­ми взор­ця­ми й світи­лись наскрізь.

За лу­гом на го­рах по­чав­ся гра­бо­вий ліс. Дві ви­сокі ніби фан­тас­тичні стіни лісу обс­ту­пи­ли білу пу­хо­ву до­ро­гу; тон­ке, як чорні нит­ки, мо­ло­де гра­бо­ве гілля спус­ка­лось звер­ху до са­мо­го до­лу на м'який сніг; дрібний іній об­си­пав йо­го ніби тон­ким пу­хом та дрібни­ми ал­ма­за­ми; іній бли­щав, світив­ся, пе­ре­ли­вав­ся ма­то­вим білим світом.

Дорога по­ви­ла­ся в се­ре­ди­ну лісу. В ста­ро­му лісі кар­ти­на ста­ла ще кра­ща - обидві стіни лісу, по бо­ках до­ро­ги, ста­ва­ли вищі й густіші. На розкішні білі завіси лісу ніби бу­ли по­чеп­лені бу­ке­ти з дов­го­го стра­усо­во­го пір'я. На са­мий сніг по обид­ва бо­ки до­ро­ги позвішу­ва­лись ніби довгі білі завіси та гірлян­ди з ши­ро­ких білих стрічок; од­на дов­га гірлян­да прик­ри­ва­ла дру­гу, не­на­че нав­мис­не по­чеп­ле­на людською ру­кою.

Ліс сто­яв, не­на­че мо­ло­да під вінцем в до­ро­го­му біло­му уборі, яко­го не ви­га­дає ні од­на людська дум­ка.

І все те ди­во світи­лось наскрізь, бли­ща­ло, си­па­ло іскра­ми, брильянта­ми, пе­ре­ли­ва­лось то різким, то ма­то­вим світом. Ні од­на кар­ти­на при­ро­ди влітку не мо­же прирівня­тись до тієї пиш­ної фан­тас­тич­ної кар­ти­ни мерт­вої зи­ми: то був ти­хий, мрійний, фан­тас­тич­ний сон зас­нув­шої землі.

Дорога спус­ка­лась в гли­бо­кий вузький яр, знов підніма­лась на гор­би, то знов за­па­да­ла в до­ли­ни. Се­ред лісу за­ма­ня­чи­ла корч­ма, прик­ри­та білим товс­тим ша­ром м'яко­го снігу, за­чорнів вивід на покрівлі, за­чорніли вікна, не­на­че темні пля­ми. Ко­ло корч­ми бу­ла про­га­ли­на: на то­му місці не­на­че хто роз­ки­нув пиш­ний фан­тас­тич­ний квітник: кру­жа­ло гус­то­го тер­ну бу­ло ніби вит­ка­не з па­ву­тин­ня та срібних ни­ток; роз­ки­дані ку­щи­ки со­ба­чої бу­зи­ни, па­по­роті та бур'яну ста­ли схожі на не­ви­дані квітки, ви­ко­вані з срібла; ви­со­ка од­ним од­на бе­ре­за спус­ти­ла до са­мо­го до­лу