Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

у праві двері церк­ви увійшла вчи­тельша. Во­на завсігди ста­ва­ла в церкві з пра­во­го бо­ку ко­ло Су­са­ни Уласівни, щоб не ста­вать ря­дом з пи­сар­шею по ліво­му боці. Вчи­тельша пря­му­ва­ла прос­то до іко­нос­та­са на своє місце. Ко­ли зиркі - пе­ред нею стоїть не Су­са­на Уласівна з Ва­тею, а пи­сар­ша з бра­том. Вчи­тельша аж жах­ну­лась на ході й тро­хи не крик­ну­ла. Її не­на­че якась не­ви­ди­ма си­ла спи­ни­ла віжка­ми. Во­на сю­ди круть - ту­ди верть, по­вер­ну­лась до стіни та й ста­ла пе­ред самісіньким кіотом свя­то­го Ми­ко­лая й тро­хи не при­ту­ли­лась до йо­го ли­цем, не­на­че хотіла схо­ваться в то­му кіоті з ко­ло­на­ми. Вчи­тельша витріщи­ла очі на об­раз та так і прос­то­яла до кінця служ­би. Але все-та­ки во­на на ході встиг­ла примітить, що в пи­сарші в ву­хах теліпа­лись довгі, здо­рові зо­лоті се­реж­ки. І че­рез ті се­реж­ки во­на не мог­ла ні хрес­ти­тись, ні мо­литься до кінця служ­би бо­жої. Її аж ки­ну­ло в піт, не­на­че хтось ви­си­пав на плечі здо­ро­ву макітру жа­ру.

Служба бо­жа скінчи­лась. На­род ру­шив з церк­ви. Су­са­на Уласівна з Ва­тею вий­шли в ліві двері, вчи­тельша - в праві, а побідна пи­сар­ша гор­до підня­ла го­ло­ву, поп­рос­ту­ва­ла че­рез усю церк­ву й че­рез ба­би­нець вий­шла прос­то в ве­ликі двері. Ле­онід Се­ме­но­вич поп­лен­тавсь слідком за нею.

«Ну, та й по­ми­лив­ся ж я, що пішов до церк­ви з сест­рою! Це че­рез неї мені не пок­ло­ни­лась Су­са­на Уласівна, че­рез неї гор­до кив­ну­ла го­ло­вою Ва­тя. Як­би я був пішов до церк­ви сам, мо­же б, діло вий­шло ко­рисніше зад­ля ме­не; мо­же б, во­ни й пок­ло­ни­лись мені, а я після служ­би провів би їх тро­хи; мо­же б, во­ни по­добріша­ли, роз­го­во­ри­лись зо мною, а потім зап­ро­си­ли б до се­бе на чай. Це во­ни од­хи­ли­лись од упер­тої та зав­зя­ту­щої сест­ри», - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, прос­ту­ючи че­рез цвин­тар.

Він роз­сер­див­ся на сест­ру й по­чав підіймать її на сміх та драж­ниться з нею.

- Сьогодні ба­чив я в церкві три панії, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич, - во­ни усі чо­гось бу­ли чер­воні, не­на­че аж пашіли вог­нем, мов залізка, ви­тяг­нуті з жа­ру. Як­би хто об кот­русь з їх тер­нув сірнич­ком, те й сірник зай­няв­ся б.

- За яких дам це ти вер­зеш? Це, пев­но, про тих чер­во­но­мор­дих шлях­тя­нок з бро­ва­ра, що сто­яли по­зад нас. Але я не приміти­ла, щоб во­ни горіли, - обізва­лась Фе­ся.

- Які там шлях­тян­ки? Чо­го пак бу­ло горіть тим ове­ча­там? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це, мо­же, ти го­во­риш про­ти Су­са­ни Уласівни, вчи­тельші та й про Ва­тю?

- Яку там Ва­тю! Ва­тя при тих паніях без­вин­на яг­ни­ця…

- То це ти, ма­буть, го­во­риш про ме­не? Хіба ж я горіла в церкві?

- Атож! Хіба ж ні? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А мені чо­го горіть? Сто­яла та мо­ли­лась бо­гу, та й не ду­ма­ла горіть.

- Її-богу, я вже хотів ви­тяг­ти з ки­шені сірни­ки та зда­ле­ки прис­та­вить до вчи­тельші! Вже був і ру­ку встро­мив у ки­ше­ню, та тільки по­бо­яв­ся на­ро­бить по­жежі, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Оце, мо­же, й прав­да! Ця здат­на за­па­лить со­бою сірни­ки й на верст­ву од се­бе, та ще й про­ти вітру! - обізва­лась Фе­одосія.

Леонід Се­ме­но­вич вло­вив очи­ма пос­тать Ва­ти­ну, кот­ра ма­нячіла ма­ли­но­вою пля­мою між гус­тим на­тов­пом мо­ло­диць та дівчат, між квітчас­ти­ми хуст­ка­ми, стрічка­ми та ви­ши­ва­ни­ми со­роч­ка­ми. Та пос­тать ма­ни­ла йо­го очі й на­ди­ла ду­шу. Ва­тя все од­хо­ди­ла од йо­го далі й далі і зник­ла на довгій ву­лиці за гус­ти­ми сад­ка­ми. Ле­онід Се­ме­но­вич по­чу­вав, що Ва­тя од­со­вується од йо­го навіки і вже ніко­ли не наб­ли­зиться до йо­го. Він важ­ко зітхнув.

«Тепер нічо­го я не вдію не так че­рез се­бе, як че­рез отих во­рогів. Про­щай навіки! Знаю, що вже більше нам не до­ве­деться й по­ба­читься», - по­ду­мав мо­ло­дий хло­пець і пох­ню­пивсь та й за­жу­рив­ся.

Пообідавши в сест­ри, Ле­онід Се­ме­но­вич за­раз-та­ки виїхав до батька.

- А що, си­ну? Чи був в о. Ар­темія? Чи ба­чив Ва­тю? - спи­тав­ся в си­на батько.

- Ат! - ска­зав син і тільки ру­кою мах­нув. - Ва­тю ба­чив тільки в церкві. Су­са­на Уласівна прой­шла проз ме­не, й не пок­ло­ни­лась мені, і не гля­ну­ла на ме­не. В Го­робцівці оті во­ро­ги за­ча­ди­ли, здається, са­ме повітря. В ме­не аж го­ло­ва за­па­мо­ро­чи­лась од то­го ча­ду. Зять аж си­чить од злості. Фе­ся пин­дю­читься, Су­са­на Уласівна дметься. Цур їй, тій Го­робцівці! Я ту­ди зро­ду-звіку більше не поїду: мо­же, во­на за­па­гу­би­ла мою до­лю й мій та­лан навіки.

- Шкода! - ска­за­ла ма­ти. - А Ва­тині ти­сяч­ки ста­ли б тобі в при­годі.

- Ой, ще й як ста­ли б! - обізвав­ся батько. - Землі в нас об­маль. Тре­ба б при­ку­пить ще тро­хи по­ля, щоб роз­вес­ти більше ха­зяй­ст­веч­ко, щоб тобі після нас мож­на бу­ло стать справжнім діди­чем влас­тив­цем. Ти ж у ме­не од­ним один син. Пом­ре­мо ми, тобі ж усе доб­ро зос­та­неться, а не ко­мусь іншо­му.

Леонід Се­ме­но­вич аж зітхнув важ­ко. Йо­му за­ма­ну­лось і ти­ся­чок, але шко­да бу­ло й Ваті, бо во­на в той час ще більше на­ди­ла йо­го своїми очи­ма та бро­ва­ми.

- Невже, си­ну, ти не на­пи­тав там, де слу­жиш, будлі-якої гро­шо­ви­тої пан­ни? - спи­та­ла ма­ти.

- Ой ма­мо! на­пи­ту­вав я й розг­ля­дав, але те­пер все пан­ни якісь «безгрішні». А кот­ра й є гро­шо­ви­та, не піде за та­ко­го, як я, бо гроші люб­лять гроші, - од­повів син, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

- На Го­робцівку не­ма ніякої надії. Поїду я оце до Ан­тосі. Там хоч во­ро­га­ми не тхне. Там мені бу­де лег­ше ди­ха­ти. Та во­на й не без гро­шей та­ки, - ска­зав син пе­ре­го­дя.

- Їдь, си­ну, і до Ан­тосі. Її батько чо­ловік гро­шо­ви­тий, - ска­зав батько.

І син по­чав вча­щать до ве­се­лої Ан­тосі і все їздив до неї в гості, до­ки про­бу­вав в гос­тях у батька.

X

Після служ­би бо­жої о. Ар­темій прий­шов до­до­му й зас­тав Су­са­ну Уласівну та Ва­тю за сто­лом ко­ло са­мо­ва­ра. Обидві во­ни пи­ли чай і мов­ча­ли. В Ваті очі бу­ли ніби смутні й тро­хи зап­ла­кані. На ви­ду роз­ли­ла­ся блідо­та. Ва­тя сиділа зас­му­че­на; ма­ти зас­му­ти­лась і го­ло­ву по­хи­ли­ла.

- Сьогодні пи­сар­ша бу­ла в церкві, та ще й з бра­том, - по­чав ка­зать о. Ар­темій, сіда­ючи за стіл.

- Привела бра­та до церк­ви, пев­но, зад­ля то­го, щоб под­раж­ниться з на­ми. Дивіться, мов! Був би ваш, та не бу­де, бо ми то­го не по­пус­ти­мо, - якось смут­но обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- А бог з ним, з її бра­том! Не тільки світу, що в вікні, за вікном йо­го ще більше. Тільки мені шко­да, що во­ни те­бе, Ва­тю, дур­но