Читати книгу - "Її величність кішка"

Розкажіть нам про своє життя, шановний перший свідку. Гадаю, присяжним буде цікаво.

— Ну що ж, я — дикий вепр, як бачите, у мене є шерсть, вона захищає мене. Мушу зізнатися, що коли вперше побачив свійську свиню, то був у шоці. Мені здається непристойною гола, рожева шкіра без жодного волоска. Як на мене, в кабана має бути шерсть, не проста, а густа. Хоча б для захисту від холоду та дощу.

Зал схвально гуде.

— Ми, свійські тварини, не дуже залежні від погоди, — гірко зауважує одна зі свиней.

Я згадую про сфінкса, який з інших причин схожий на свиней зі своєю рожевою шкірою та блакитними очима.

— Говоріть далі, дорогий вепре, — наполягає Сен-Жуст, намагаючись уникнути диверсії.

— Звичайно, потрапивши сюди вперше, я дуже здивувався, коли дізнався, що це бійня і чим тут займаються. Хоч у лісі теж буває небезпечно, але там я вільний, у мене є сім’я, територія, яку я захищаю. Мені потрібно бути сильним та мудрим. Моя стійкість залежить лише від моїх рефлексів та вміння боротись. Моє життя залежить від моїх рішень, тоді як ви, свині, які мали нещастя прийти на світ тут, нічогісінько не можете зробити, щоби протистояти долі. Інша річ, яка мене надзвичайно вразила в цьому місці, — відсутність дерев та денного світла. Ви тут жили під голубим світлом, яке псує зір.

— Неони! Смикаючи їх, люди пришвидшували день і ніч, щоб обманути наш мозок та зробити так, щоб ми росли швидше, — додає прокурор Сен-Жуст. — Повернімося до порядку денного: шановний свідку, яка ваша думка про обвинувачених?

— У зв’язку з вищепереліченим, я, звісно ж, вважаю, що люди заслуговують померти після всього заподіяного вам зла. Тому закликаю присяжних проголосувати за смертну кару.

Присутні свині погоджуються, деякі аплодують. Звучать схвальні «рох-рох».

Наступний свідок — чорний бик. Шампольйон далі виконує роль перекладача:

— Моє народження та зростання несло для людей єдину мету: розважати їх під час видовища, яке завжди завершується смертю, кориди. Воно проходило на великій арені з амфітеатром для тисяч глядачів, які платили за вхід. Там завжди панував веселий настрій свята, під час якого матадори встромляють списи в загривок бика, тоді як глядачі аплодують та вітають його. У нас практично не було шансів на перемогу. Наші страждання могли тривати годинами.

— Та все ж ви тут. Як вам вдалося вижити? — запитує прокурор.

Я так добре бився, що люди вирішили винагородити мою мужність. Таке буває вкрай рідко, але мені зберегли життя. Так мені випав унікальний шанс спокійно постарітися. Як мені відомо, я єдиний, кого «реабілітували». Але зі свого хліва я бачив смерть багатьох биків і чув радісні оплески людей їхнім стражданням. Потім я дізнався, що робили з переможеними биками: їм відрізали вуха та хвости й дарували як трофей їхнім убивцям, а їхні тіла продавали як їжу в місцевих ресторанах. Їх не чекало гідне поховання, а вбивцю вважали героєм.

Залом прокотилася ще одна хвиля обурення. Навіть присяжні не можуть приховати відрази.

Слідом за биком Сен-Жуст запрошує гуску.

— Після всього почутого мушу сказати, що ми, гуси, переживаємо найгірші тортури, бо вони найдовші. Люди взяли за звичку не лише тримати нас у крихітних клітках, а ще й силоміць годувати, щоб наші печінки розбухали, бо вони вважають це вишуканою стравою.

Після цієї заяви одна зі свиней на лаві присяжних починає блювати. Її швидко забирають. Знову звучать несхвальні «рох-рох».

Я повертаюся до Піфагора й нявчу:

— Певний орган доводять до хвороби, щоб приготувати з нього їжу? Здається, ця гуска перебільшує. Так, деякі люди жорстокі, але вони не можуть бути аж такими збоченцями.

Сен-Жуст викликає наступного свідка, виявляється, що це… я. Я невпевнено виходжу і стаю на місце, яке Шампольйон назвав трибуною.

Сен-Жуст вказує на мене ратицею:

— Ви кішка, а ми знаємо, що до вас, котів, люди ставляться найкраще. Яка ваша думка про попередні свідчення?

— Хочете почути правду, пане Голово? Ну що ж, гадаю, що ми почули сьогодні багато перебільшень. У цій напруженій ситуації багато з нас піддалися слабкості у своїй критиці людей, які тут у меншості. Я не вірю ні в історію з коридою, ні в перегодованих гусей з розбухлими печінками.

Шампольйон тут же перекладає мої слова. Зал вибухає незадоволеними криками.

Втручається Сен-Жуст:

— Ви що, сліпа? Ви не бачите зла, якого люди завдають іншим?

— Їхні помешкання захищають нас від дощу, їхні батареї бережуть нас від холоду, корм забезпечує нас ситістю без необхідності полювати. А ще тепле молоко вранці, пестощі…

Сен-Жуст перебиває мене:

— Ви думаєте, що сказане сьогодні — перебільшення? Ну що ж, ви самі мене змусили, я наведу вам цифри для кращого розуміння та аналізу ситуації. Людей було вісім мільярдів, вони щороку вбивали, лише для споживання м’яса, сімдесят мільярдів тварин! Сімдесят мільярдів!

Мені це здається явним перебільшенням, однак Піфагор ствердно киває на знак згоди.

Я з дурною цікавістю розглядаю срібну тацю з людськими головами.

— Я чудово розумію ваше бажання змусити пережити їх те, що вони робили з вами…

До того ж, я сама навчила Анджело свого девізу: «Правда — це лише точка зору» і я завжди заохочувала його час від часу трохи міняти правду, як люди змінюють одяг, додаючи: «Правду потрібно міняти для того, щоб подивитись на речі по-іншому чи пристосуватись до інших умов. Це очищує розум».

Отож, я пристосовуюсь. Я кидаю лютий погляд на обидвох підсудних.

Пробачте, Наталі й Романе, не думаю, що зараз зможу чимось допомогти. А ще, між нами, зараз не той момент, коли я прагну вам допомогти. Я вражена до глибини душі всім почутим про вас. Я не знала, до якої міри ваш вид позбавлений співчуття.

Я не озвучую своїх думок. Піфагор невдоволено дивиться на мене. Ой, як же я не люблю, коли мені нав’язують почуття провини. Найгірше у цьому всьому, що це працює, я беру слово:

— Однак…

Я замовкаю.

— … однак, навіть якщо я визнаю, що люди огидні, мушу зазначити, що навіть серед них є винятки. Двоє людей, які сидять на лаві підсудних, не такі, як їхні негідні побратими.

Піфагор схвально киває та подає знак вухом, щоб заохотити мене продовжити у тому ж дусі.

— Я знаю цих двох дуже добре, постійно маю з ними справу і можу за них ручитися.

Сен-Жуст тут же сахнувся:

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що можете ручитися за них?

— Моя слуга завжди ставилася до мене з великою повагою.

— Послухайте, що ви собі