Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Дивлюсь на нього, все ще стоячи навкарачки, але не бачу його обличчя. Він знову в шоломі.

- Тепер-то зрозуміла, що тобі краще мене слухатися, - зловісно прогриміло з-під шолома, і від звуків цього голосу по всьому тілу розповзлися крижані мурашки.

Хочу щось сказати, запитати, що це взагалі було, але мене вистачає лише на єдине, сповнене ненависті слово: "Монстр...". Певно, його неофіційне ім'я йому не подобалося, бо він голосно наказав мені встати, при цьому загрозливо стискаючи руків'я меча.

- Уперед, - повторив він, коли все ж таки змусила себе піднятися.

Як же мені погано, все тіло ломить, пече і болить, не кажучи вже про нудоту і втому. Поза волею виникає бажання, щоб усе це вже закінчилося. Червоні щілини дивляться на мене з докором, бо я не рухаюся, а вперто стою за кілька кроків від нього. І що він зробить мені за непокору? Знову пригрозить відрізати кінцівку, чи перестане знущатися і вб'є нарешті?

Не хочу вмирати. Сестри, я маю подбати про них, захистити від цього жорстокого світу, від цих сірих монстрів. Хто, як не я, зробить це? Батько? Та він себе захистити не може, не те що своїх дочок. Тож я просто зобов'язана вибратися з цієї халепи живою.

Дивлюся в червоні щілини, а потім розвертаюся і йду, куди він сказав, у бік замку. Під ногами хрумтять гілки, викликаючи асоціації з кістками з моторошного видіння і повертаючи думками до жахливої сцени, однак цього разу монстр відрізає голову не безіменному хлопчику з Ледвіги, а мені. Втома не дає мені йти швидко, але й монстр не підганяє, тримаючись позаду на відстані. Ми дійшли до струмка, де я, під прицілом червоних щілин, вмилася від бруду і крові. Він не квапив, ні слова не сказав, чому я щиро раділа. Якщо прибрати маячню про заміжжя, найімовірніше, попереду на мене чекають тортури й болісна, жахлива смерть. Можливо, мене теж у жертву цьому їхньому богу принесуть, і я помру, як тисячі наших дівчат. Які ж вони жорстокі тварюки, монстри! Якщо я і заслужила на таку долю, то інші дівчата, жінки вже точно ні. Хоча ні, ніхто такого не заслуговує, і я в тому числі!

Мені потрібно втекти, поки ми не дісталися до замку, там мої шанси на втечу однозначно будуть меншими. Непомітно озираюся назад і натикаюся в темряві на дві червоні щілини, він, немов мій кошмар, не спускає з мене погляду. Які шанси, що я зможу від нього втекти? Я втомилася, дуже болить усе тіло, сил немає, але є непереборне бажання вижити. А от монстр серед монстрів узагалі навряд чи втомлюється, навіть якщо й харчується виключно травичкою своєю.

Якщо припустити, що ці видіння - насправді спогади монстра  серед монстрів, тоді виникає резонне запитання, чому їх бачу я? Може, слова про одруження не зовсім маячня? Логічно припустити, що в монстрів шлюб укладається якось по-іншому, ніж у нас. Я б могла подумати, що приводом для одруження в них є поцілунок, якби не бачила, як він із руденькою цілувався. Постає питання, з Ху Ря я - його дружина? Спаситель, я серйозно про це розмірковую?! Якби хтось дізнався про те, що я його поцілувала, вже б живцем від сорому згоріла, а тут, бачте, думки про те, як я дружиною сіренького стала. Та чого ж мені так не щастить?! Може, прокляв хтось? Ферер, наприклад? От і скакав би тут сам від монстра серед монстрів, як коза. Подивилася б я на нього, як би він узагалі ці плани окаянні дістав? Тільки б усе це не було даремно, і ці плани реально б допомогли переломити хід війни. Відчуваю, що навряд чи це можливо, монстри занадто живучі, дивуюся, як наші воїни взагалі примудряються з ними воювати. Був би в мене час, я б краще дізналася про їхні слабкості, крім пилку, але біда в тому, що часу немає.

Світанок, ми вийшли з лісу, і замок уже видно вдалині. Точніше, ми повинні були його бачити, на його місці тліють напіврозвалені до рівня другого поверху руїни. Поруч тьма сіреньких чи то гасить те, що залишилося, чи то вирішують, що робити з винним. Схоже, мені терміново пора в ліс, куди-небудь якомога далі звідси. Смикнулася вбік, але металева клешня стиснула плече.

- Твоя робота? - з-за моєї спини почувся такий злий голос, що тілом пройшлися мурашки, і скидати клешню з плеча перехотілося.

- Що-що? - вдаю, що не почула його. - Вас не чути, ви хоч каструлю з голови зніміть коли розмовляєте, чи що.