Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"

Хто телефонує? — знову послухав і додав: — Її нема. Хто говорить?

Інгліш відчував, як холодний піт збігає по хребту. Це, напевно, Ед, він питає про Лоїс. Отже, у Коррін її нема.

— Це лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств, — відрізав Моріллі. — Не викручуйся. Хто ти?

Коли розмова обірвалася, лейтенант розлючено гримнув по столу і вигукнув у слухавку:

— Оператор! Це лейтенант Моріллі, поліція. Звідки щойно телефонували на цей номер? — він трохи зачекав, тоді відповів: — Дякую. Перемкніть мене на відділ розслідування убивств, можете? — ще зачекавши, він продовжив: — Баркер? Моріллі. Відправ машину до бульвару Лоуренс, 25, якнайшвидше. Зателефонуй мені, як тільки отримаєш якусь звістку. Я на Вестсайд 57794.

— Це адреса дружини мого брата. Вона у біді? — запитав Інгліш.

Моріллі вивчально глянув на нього.

— Чому вона не відповідає на дзвінки? — запитав він. — Що там робить Ліон?

— Ліон? — спохмурнів Інгліш — А що там робить Ліон?

— Не грайте дурника, я впізнав його голос. Дружина вашого брата — важливий свідок проти вас. Комісар не хоче, аби з нею щось трапилося.

— Чому з нею має щось трапитися? Ми йдемо чи чекаємо?

— Ми чекаємо, — коротко відповів Моріллі й почав ходити кімнатою, не зводячи з Інгліша очей.

У того пересохло в роті, а серце калатало, наче скажене. Зараз він дізнається, що з Коррін і, можливо, що з Лоїс. Аби трохи заспокоїтися, налив собі віскі.

— Вип’єте, лейтенанте?

Моріллі заперечно хитнув головою.

Стрілки годинника повільно повзли уперед. Вони обидва чекали у повній тиші, поки не пролунав телефонний дзвінок.

Лейтенант схопив слухавку.

— Моріллі, — сказав він. — Що? Хай йому грець! А Ліона взяли? То подайте на нього у розшук, він був там десять хвилин тому. Мені потрібен той хлопець. Хай цим займеться Джемісон. Усе, до зв’язку, — і він гримнув слухавкою.

Інгліш насторожився. Із виразу обличчя Моріллі було зрозуміло: сталося щось серйозне.

— Дружина вашого брата мертва, — сказав Моріллі, і його лице побіліло від люті. — Що скажете? Може, Ліон заткнув її за вашою вказівкою?

— Мертва? — Нік зірвався на ноги.

— Убита! Повішена, як Мері Севіт, але цього разу я не прикриватиму вас, — загарчав Моріллі.

«Куди зникла Лоїс?» — подумав Інгліш, і холодний страх заполонив його серце. Він повинен будь-що знайти її.

— Лейтенанте, можливо, ваш виграш був більшим на десять тисяч? — тихо запитав бізнесмен, не відводячи погляду від Моріллі.

— Облиште, — люто кинув той. — Щасливі деньки пролетіли. Завтра банки уже не прийматимуть ваших чеків. Комісар подбав про це. Вам — кінець. У вас нема грошей. Усе, ходімо звідси.

— Я маю готівку в офісі, — заперечив Інгліш. — Ніхто не знає, що я тут. Відпустиш мене — і станеш багатшим на шість тисяч.

Моріллі люто посміхнувся.

— Офіцер поліції цієї самої хвилини сидить на вашому сейфі. Комісар підстрахувався. У вас нема ні цента. На вихід!

Плечі Інгліша сіпнулися. Йому ніяк не можна потрапляти до камери, доки не знайдеться Лоїс! Тільки не зараз. Нік повернувся до Моріллі, але той, ніби щось відчуваючи, вихопив пістолет.

— Інгліше, зробиш крок — отримаєш кулю. Йди вперед, але якщо хочеш дірку у спині, то можеш спробувати утекти.

Інгліш усміхнувся.

— Лейтенанте, куди мені бігти? Сподіваюся, суддя прийме правильне рішення...

— Дуже правильне рішення. Рухайся і дивися під ноги, — наказав Моріллі.

Вони вийшли з квартири і спустилися сходами. Товстий, червонолиций детектив підпирав стіну, жуючи зубочистку. Він глянув на Інгліша, а тоді на Моріллі.

— Чого витріщився, ходімо, — нетерпляче вигукнув лейтенант. — Маємо ще одне вбивство, але спочатку закинемо цього хлопця у відділок.

— Чорт забирай! — огидливо гаркнув червонолиций. — У мене квитки на сьогоднішній поєдинок.

— Не пощастило, — кинув Моріллі. — Мерщій.

Червонолиций детектив попрямував до машини й сів за кермо.

Інгліш рушив за ним, а Моріллі йшов позаду. Коли Нік на мить зупинився біля машини, Моріллі штовхнув його пістолетом у бік.

— Тільки спробуй, і твої нутрощі розлетяться по тротуару, — прошипів він люто.

— Зі своїм благодійником можна було б говорити з більшою повагою... — всміхнувся Інгліш.

— Залазь! — відрізав Моріллі. — І дивися мені!

Вони сіли у машину.

— Ненкіне, — Моріллі повернувся до червонолицього. — Газуй!

Машина зірвалася з місця і, набираючи швидкість, помчала у напрямку відділка.

Інгліш сидів спокійно, відчуваючи, як пістолет Моріллі вперся йому в бік, але всередині кипів від люті. Розумів, що шанси втекти — мізерні, й покладатися тепер можна лише на Еда.

Коли вони пронеслися мостом Бекстоун, Інгліш різко запитав:

— Відділок не там! Куди ми їдемо?

Моріллі всміхнувся.

— Куди треба, розслабся. Тобі нікуди поспішати. Заглянемо в одне місце.

— А тут куди не поїдь, йому все одно кінець, га, лейтенанте? — насмішкувато зауважив Ненкін і розреготався.

Інгліш відкинувся на спинку сидіння. Можна було відразу здогадатися, що Моріллі не ризикне здати його живим. Надто багато він знає про лейтенанта і про хабар у п’ять тисяч доларів, який дав йому. Навіть без доказів, що Моріллі взяв гроші, розпочнеться розслідування, рахунки Моріллі перевірятимуть, і слідчих, без сумніву, зацікавлять певні суми.

Але, найімовірніше, Моріллі не себе страхує, а просто допомагає щедрим добрим людям прибрати з дороги Інгліша. Надає так звану послугу.

Нік зиркнув на пістолет Моріллі, спрямований на нього. У машині він нічого не вдіє, треба чекати, коли вони вийдуть.

Тепер вони саме проїжджали вздовж річки. Дощ барабанив по даху автомобіля, і двірники, наче навіжені, змітали воду зі скла. На вулиці — ні душі. Чудове місце для вбивства, подумав Інгліш. Постріл — і в річку. Як кажуть, кінці у воду.

Моріллі раптом вигукнув:

— Пригальмуй, Ненкіне.

Ненкін з’їхав з дороги до якогось складу і зупинився.

— Вилазь, — наказав Моріллі Інглішу.

Той поглянув просто у вічі лейтенанту.

— Підпрацьовуєш катом? Береш халтурку на стороні?

Моріллі втиснув пістолет йому в бік.

— Вилазь, жартівнику! Кров потім важко відтирати.

Поки Інгліш відчиняв дверцята, Ненкін швидко кинувся до нього з пістолетом. Він страхував Моріллі, доки той виходив.

— Лейтенанте, у такій справі свідки ні до чого, — спокійно сказав Інгліш. — Ви не думали, що він згодом вас шантажуватиме.

Ненкін розсміявся.

— Чоловіче, ми з лейтенантом працюємо разом. Тож не