Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

Я їх знаю, вона… — Джо раптом замовк, ворушачи губами, наче щось прораховував про себе. — Точно! Замикаючи ділянку номер два… Реакція повинна настати миттєво, — сказав він самому собі та побіг в лабораторію.

Вінсент цілковито зосередився на мольберті з полотном. Він захоплено малював. До скла підійшла Джаззі. Вона тихенько підкралася, розглядаючи картину: в густій, непроглядній чорноті сидить, підібгавши під себе ноги, гола людина. Її руки спочивають на колінах. Долоня вкладена в долоню. Чітко виділяються лінії ребер. Замість голови — сіра з блакитним відтінком планета. Вінсент завмер на мить, розглядаючи палітру. Робогуманоїд узяв мастихін, занурив його в олійну фарбу і сміливим рухом наніс перший пекуче-червоний мазок. Потім ще один і наступний. Незабаром крізь чорноту проступила нерівномірна червона смуга.

— Привіт, Джаззі, — не обертаючись, промовив Вінсент.

— Вибач, — здивувалася вона, — я не хотіла тобі заважати.

Але і піти не змогла, — Джаззі зайшла всередину.

— Нічого страшного, я вже закінчив, — він поклав мастихін на палітру.

— Вінсенте. — Лазурно-блакитний погляд робогуманоїда сфокусувався на співачці. — Червона смуга, що вона символізує?

— Це троянда. Примхлива квітка з шипами, але одночасно… крихка, беззахисна, — з ледве помітним хвилюванням вимовив Вінсент.

Джаззі підійшла до робогуманоїда і міцно обійняла.

— За що? — якось по-дитячому запитав Вінсент.

— Ну, — вона подивилася в очі робÖсобині, — люди часом обіймаються… — кращого пояснення у неї не знайшлося. Вона перевела погляд на картину. — Тобі залишилося підписати роботу.

— Підписати? Навіщо?

— Всі художники так роблять. Для людини дуже важливе ім’я.

— Ти справді вважаєш мене людиною? — запитав робогуманоїд.

— Ти найсправжнісінька людина, Вінсенте, — вимовила Джаззі, знову обійнявши його.

Робогуманоїд дихав рівно. Серце Джаззі застукало сильніше.

— Вибач, — зніяковіла співачка, помітивши допитливий погляд Вінсента.

Він оцінювально дивився на неї, намагаючись зрозуміти, як себе поводити в подібних ситуаціях. Джаззі розімкнула обійми.

— Художники підписують картини в нижньому правому куті зазвичай, — сказала Джаззі, потім додала: — Можна де завгодно… Насолоджуйся свободою. Порушуй правила.

Нічого не кажучи, Вінсент узяв пензлик і білою фарбою в правому нижньому кутку дуже умовно зобразив мурашку.

— Це твій підпис? — усміхаючись, запитала Джаззі. — Чому не ім’я? І чому мураха?

Вінсент не відповів. Він просто усміхнувся у відповідь.

Джо Амаре стояв біля скляного резервуара. Зануривши руки в жовту рідину, він поєднав два оголених дроти.

— Я не заважатиму? — запитав Давид.

— Ні, заходь. Дивись.

Джо потягнув його до монітора мікроскопа. Вчений натиснув на кнопку. Розчин у резервуарі моментально поміняв відтінок, ставши зеленим. Неоднорідно забарвлена переливчаста рідина заломлювала світло, як грані кришталю на сонці.

— Вражає, — збрехав Давид, не розуміючи, що відбувається.

— Ні, що ти, колір тут зовсім ні до чого. Дивись на це!

Уважно! — Джо пальцем вказав на простір уздовж дротів.

Давид не помітив нічого незвичайного. Амаре збільшив зображення до максимуму. Монітор передавав зелений фон рідини. І раптом із нізвідки утворилися крихітні об’єкти у вигляді паличок і овалів, деякі з них раптом відростили вусики. Усе безладно рухалося в зеленому розчині. Давид з подивом подивився на Джо:

— Вони живі? — запитав він.

— Вони не лише живі, вони ще й розумні, — Амаре погладив пальцем зображення палички з трьома вусиками. — Ну, або скоро стануть розумними. Вони допоможуть розкрити таємниці еволюції. Мало того, ми зможемо моделювати з точністю до 99,9 % еволюційний розвиток усіх без винятку організмів. Але, напевно, найважливіше — створення біологічних роботів… — Джо продовжував захоплено розповідати Давиду про важливість свого дослідження. — Це як домовитися і діяти заодно з богом, розумієш?

— Не зовсім, — зізнався Давид. — Я до тебе з більш приземленим питанням, — чомусь почервонів він.

— Так, — Джо дивився на Давида крізь скельця окулярів майже з таким самим інтересом, з яким він ще мить тому розглядав овали й палички в зеленій рідині.

— Я… це… Ти зустрічаєшся тільки з нашими дівчатами чи з öсобинами теж? — Давид опустив погляд кудись у підлогу.

— Друже, не соромся, я завжди готовий допомогти, — Джо поплескав Давида по плечі. — З öсобинами виключно СРС. Симулятор — і ніяких проблем. Нічим не ризикуєш. І отримуєш суцільне задоволення. Пробував коли-небудь?

— Ні, — зніяковіло відповів Давид.

— Ось! Але моя тобі порада, — по-дружньому, трохи навіть по-батьківськи сказав Джо. — Знайди собі дівчину серед наших. З Паулою знайомий? А з Джейн? Немає нічого кращого за справжній дотик. Як ти собі уявляєш: любити людину і не мати можливості наблизитися впритул, притиснутися, обійняти її по-справжньому? Знаєш, є щось магічне в тому, коли в обох б’ються серця. Навіть я, вчений, не спроможний пояснити, розгадати цю магію.

Давид вдячно кивнув.

— Треба жити повноцінно, незважаючи ні на що, точніше навіть — всупереч усьому, — продовжив Джо. — Скоро ми змусимо пульсувати цю безсердечну популяцію, — впевнено вимовив учений. — Заради сексу я гори зверну. Не сумнівайся!

Обидва розсміялися.

Епізод 15 Публічна стіна

Хороша людина — та, що здатна платити іншій злом.

Платон — філософ

На прохідній телецентру з самого ранку панував хаос. Давид застав незвично великий натовп телевізійників біля входу.

— Über! Ведуть, ведуть. Їх виводять. Über! — пробігло хвилею по натовпу.

З будівлі, направляючи на öсобин автомати, вийшли зелені чоловічки. За ними слідували семеро телевізійників. Одного з них Давид добре знав. Іноді балакали в курилці. Обличчя того набрякло, губа була розсічена. На інших теж явно проглядалися сліди побоїв. Öсобинам надягнули наручники, з’єднані між собою ланцюгами. За групою з будівлі вискочили ще три стражі правопорядку з автоматами напоготові. Затриманих затягли в машину з ґратами й відвезли геть. Натовп вишикувався в чергу і мляво потік всередину.

— Über! Що трапилося? Über!