Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

ми розправили плечі і рушили стежкою вперед.

— Тільки пам’ятайте, — бадьоро говорив Локвуд, щоб розігнати й нічну тишу, й наші похмурі думки, — у нас тут дві мети. По-перше, ми шукаємо документи, про які згадував череп. По-друге, ми шукаємо будь-які надприродні сліди, залишені Бікерстафом чи його друзями. Просто, чисто й швидко. Прийшли — зробили — пішли. І жодних проблем.

Ми підійшли до будинку. Я відразу помітила східці, порослі пліснявою, розхитані двері й віконниці, що абияк затуляли розбиті вікна. На стовпах ґанку було вирізьблено маленьких демонів — такий собі натяк, що добром це все не закінчиться.

Від густого куща під однією із стін віяло міцним солодким запахом. Повітря довкола було тепле й задушливе. Джордж піднявся східцями й зазирнув у маленьке скляне віконце біля дверей.

— Нічого не видно, — повідомив він. — Хто піде перший?

Я насупилась:

— Що, знову? Завжди я перша...

— Ні, не завжди, — заперечив Локвуд. — Могилу пані Баррет першим відкривав я. А залізну домовину Бікерстафа — Джордж.

— Так, але ж до того...

— Годі сперечатись, Люсі. Сьогодні твоя черга. Не хвилюйся, ми тебе прикриємо. До того ж, як я вже казав, там немає нічого небезпечного. Лише сліди чиїхось давніх спогадів.

— А хіба не з них виникають Гості, Локвуде? Давні спогади... Ну, гаразд. Тільки чому ми не прийшли сюди в зручнішу годину — наприклад, опівдні?

Відповідь, щоправда, я знала й сама. Лише поночі можна виявити приховані сліди потойбічної сили. Лише поночі пам’ять покинутого будинку може ожити.

Я штовхнула двері, сподіваючись, що їх замкнено. І не вгадала. Двері без жодного звуку відчинились, і зсередини повіяло гнилизною.

Я відчула, як поза моєю шкірою пробіг мороз — і волосся на голові заворушилось. Можливо, Локвуд має рацію, й тут немає жодного Гостя. Але ж це будинок, останній власник якого присвятив багато років моторошним окультним дослідженням — пробував, напевно, всілякими негідними способами викликати душі померлих, і врешті його спіткав таємничий і жалюгідний кінець... Погляньмо щиро: перед нами справді сліди давніх спогадів, які не вдасться вивести звідси звичайним провітрюванням.

Але ж я — агент... і таке інше. Ну, одне слово, ви знаєте.

Отож я без вагань — тобто майже без вагань — ступила за двері.

18

Добре, що в темному передпокої мені відразу не впала на голову якась гидота чи падло. В нашій професії це вже результат Я прислухалась, як робила це завжди, — й не почула ніяких потойбічних голосів чи криків. Довкола панувала тиша. Було лише чути, як позаду мене Локвуд із Джорджем ставлять на підлогу свої торбини.

Передпокій був порожній, з високою стелею й нестерпним смородом вогкості й цвілі. Я вимкнула ліхтарик, і мої очі швидко звикли до темряви. Місячні промені проникали сюди крізь діри в даху, освітлюючи сходи в дальньому кінці кімнати. Сходи були зігнуті, потемнілі від вологи й пошкоджені часом та дощами. Подекуди дерев’яні сходини геть вигнили й попровалювались. Поруччя обліпили білі грудки плісняви; з-за плінтуса стирчали кущики трави. Стеля теж укрилася цвіллю. Старі сухі листки, занесені сюди нескінченними осінніми вітрами, застилали підлогу й шурхотіли, мов папір, під нашими ногами.

На стінах не було жодних написів, які часто трапляються в покинутих будинках: ще один доказ сумнівної репутації цього місця. Не було ні меблів, ні взагалі жодних речей. Під стелею, вздовж стін, простяглись панелі з червоного дерева. Подерті шпалери затріпотіли від теплого вітерця, який ми принесли з собою знадвору. Світильників також ніде не було, лише діри в стінах показували їхні колишні місця.

Десь тут, серед гнилизни, доктор Бікерстаф працював з людськими рештками, вкраденими з сусідніх кладовищ.

Десь тут він помер. А щури...

Ні. Зараз не час пригадувати всі ці подробиці. Я відчула, як б’ється моє серце. Тривога й страх — найголовніші два почуття, якими живляться Гості. Я хитнула головою й спробувала зосередитись на роботі.

— Локвуде... — покликала я. Він хутко обернувся до мене.

— Смертних Вогнів немає. А що в тебе, Люсі?

— Усе спокійно.

Він кивнув:

— Чудово. А в тебе, Джордже?

— Температура — шістнадцять градусів. Нормальна. Усе гаразд.

— Добре, — Локвуд пройшов трохи далі: під його ногами зашелестіло листя. — Працюємо швидко й спокійно. Оглядаємо кабінет Бікерстафа й шукаємо його лабораторію чи майстерню, де він проводив свої експерименти. В газеті йшлося про потаємний льох у вітальні — отже, це десь на першому поверсі. Де кабінет, ми поки що не знаємо. Якщо вдасться натрапити на залишки потойбічної енергії, це вже робота Люсі, тільки вона зможе розібратися в них. На контакт із черепом без її згоди ми не виходимо.

— Правильно, — погодилась я.

— Найцікавіше — нагорі, — зауважив Джордж напрочуд рівним голосом. Схоже було, що це місце чимось вразило його. — У кімнаті, де були щури.

— Якщо вони тут справді були, — відповів Локвуд. — Будь-що спробуємо дістатись і туди.

З передпокою ми зайшли до найближчої кімнати. Кімната теж була порожня — тільки голі дошки й залишки тиньку, осяяні місячним світлом. Стеля була ціла, в кімнаті тхнуло вологою. Я провела рукою вздовж стін, шукаючи потойбічних проявів, і не знайшла нічого. Простір був чистий і спокійний.

Ми спробували пошукати в наступній кімнаті — те саме. Жодних температурних змін, жодного смороду чи відчуття страху. Ми зазирнули до третьої, протилежної кімнати. Її особливе розташування й візерунчаста ліплена стеля наводили на думку, що це була розкішна приймальня, де Бікерстаф частував гостей чаєм. На стінах, однак, не було ні шпалерів, ні обшивки — самі дошки й тиньк у місячному світлі. Мені спало на думку неприємне порівняння: що сам Бікерстаф, що його будинок — від обох залишились гнилі кістяки.

Коли ми повернулись до передпокою, я відчула слабеньку вібрацію. Щось у ній було знайоме...

— Локвуде, Джордже! — прошепотіла я. — Ви відчуваєте?

Хлопці прислухались. Локвуд хитнув головою. Джордж стенув плечима.

— Ні, — похмуро відповів Джордж. — Мої відчуття не такі гострі, як... — і зненацька перелякано вигукнув: — Що це?!

Я теж це побачила. Темна смужка — довга, низька, швидка — вислизнула з найдальшого кутка кімнати, промчала під стіною і майнула в бік вікна, уникаючи місячного світла. А потім пробігла повз нас уздовж плінтуса.

Брязнуло залізо. Локвуд