Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

ще й так близенько, що він мало на неї не наступив.

— Очманіла, подружко! — суворо сказав він пташці.

«Цвінь-цвінь!» — відповіла вона.

Знялася й знову «повела» його геть від готелю. Оце вже було по-справжньому цікаво. Подумавши, що прогулянка перед сном не завадить, він знову попростував по стежинці вслід за крилатим провідником.

За п’ять хвилин він обійшов чиєсь подвір’я й вийшов на дорогу. «Цвінь!» — сказала пташка звідкись згори. Андрій звів очі. Вона сиділа на воротах цукрового заводу, що здіймався перед ним.

Понура будівля ніяк не в’язалася зі своїм буденним призначенням. В Андрієвій уяві таким цукровий завод міг побачити хіба що лютий ненависник солодкого. Попереду в стіні жовтів отвір дверей. Пташка сказала своє «цвінь!» востаннє і полетіла геть.

«А чому б і ні», — подумав Андрій, дивлячись на темне громадище. Хай там як, а це порожня будівля, варто перевірити в першу чергу за будь-яких пошуків. А ще Субота казав, що тут є вхід у катакомби.

Великі двостулкові двері в заводській стіні були обмотані ланцюгом, але між стулками можна було протиснутися. Довелося трохи повоювати із заметом, щоб відчинити на достатню ширину. Нарешті він пірнув під ланцюг і проліз всередину.

Це був головний цех. Колись тут стояло обладнання, гули механізми і тхнуло аміаком. Тепер освітлені черговими лампами стіни наїжачилися пластівцями облущеної фарби, а бетонна долівка була встелена шаром піску і куряви. Андрій пройшовся залою, зазираючи за складені вздовж стін штабелі будматеріалів, які чекали на майбутню реконструкцію. Що й казати, діти обожнюють такі місцини. Злочинці, до речі, теж… У протилежному кінці зали виднілися двері, й Андрій поспішив туди.

Аж раптом уповільнив ходу, вдивляючись у гру тіней у дверному отворі, що маячів попереду. Здається, там хтось стояв. Андрій ступив іще кілька кроків. Так і є — у привідчинених дверях виднівся людський силует. До того ж цілком нерухомий — це й збивало з пантелику. Але з кожним кроком було чимраз очевидніше — це саме людина. Висока, не нижча за самого Андрія. Визирнула з-за дверей і стоїть, не ворушачись.

— Вечір добрий! — голосно привітався Андрій.

Силует і далі не рухався.

— Є там хтось? — гукнув він.

Й одразу відчув себе ні в сих, ні в тих. Нікого там немає — просто тінь. Та позбутися відчуття, що він бачить у дверях людину, не вдавалося. «Цвінь!» — пролунало згори, й Андрій здригнувся. Побачив на балці під стелею знайому пташку. Знову подивився на двері. Нерухомий силует нікуди не подівся. Андрій попростував уперед, щоб ілюзія якнайшвидше розвіялася.

Аж ось тінь поворушилася! Цілком чітко почала рухатися в напівмороку дверного отвору і зникла — так, наче здоровань втомився стояти, розвернувся й подався геть.

— Агов! — гукнув Андрій і пришвидшив крок.

Тепер він чудово бачив, що у дверному отворі нікого немає. Жодної тобі гри тіней абощо. Отже, секунду тому там і справді хтось був. Хтось, хто волів мовчки зачаїтися.

Серце вмить закалатало, він машинально згрупувався, готовий діяти будь-якої миті. Це був рефлекс, засаджений у підкірку ще тоді, коли він носив берет легіону: не розумієш, що відбувається, отже, ти в небезпеці. Андрій описав гак до купи будівельного сміття і підняв обрізок арматури.

Він підкрався до дверей, стоячи під самою стінкою і тримаючи металевий прут на плечі, готовий будь-якої миті завдати удару. Завмер. Прислухався. Тихо. Швидко переступив поріг — й одразу ступив убік, щоб не залишатися в отворі.

Чітко пригадався запах стріляних гільз. Запах металу і згорілого пороху. Так пахне твій автомат, поки не почистиш. Він лоскоче тобі ніс щоразу, коли ти піднімаєш зброю. А коли переступаєш через поріг у незнайомому приміщенні, твій автомат завжди піднятий. У цей момент ти з ним — єдине ціле. Твоє око, твій палець, патрон у патроннику, ствол — це і є ти.

Решта світу цієї секунди вміщається в прорізі прицілу.

— Пішов! — прошепотів Бутчер і плеснув його по плечу.

І він перший переступив поріг убогого афганського житла.

Відійшов від дверного отвору, здійняв ствол, описав півколо із кутка — і по всій кімнаті — спаяними воєдино стволом і поглядом. Бутчер — за ним: дзеркально повторює ті самі рухи, але рівно на пів секунди пізніше. Нікого!

Якби там хтось був, то вже б загинув. Це така формула смерті: зіниця + приціл + будь-хто, хто опиниться на одній лінії з ними. Будь-хто.

Суто теоретично ти мусиш устигнути відрізнити озброєного від беззбройного. Та на практиці ти вбиваєш поглядом. Занадто мало часу, щоб приймати рішення. Занадто мало світла. Занадто багато адреналіну.

Вікна афганського дому чимось завішені. У повітрі танцює пилюка, що ховалася в численних килимах, а тепер потривожена їхніми скрадливими кроками. Бутчер мовчки показує на наступні двері, й Андрій впирається плечем в одвірок, групуючись, немов перед стрибком. Він знову перший. Ствол автомата дивиться вниз, немов гюрза, що опустила голову перед кидком. Андрій підніме зброю саме тієї миті, коли переступить через поріг. Головне — встигнути вистрілити першим. Завжди головне — вистрілити першим.

Бутчер плеснув його по плечу: пішов!

У кутку! Постріл! Андрій встиг зауважити афганський паколь і білки очей, що сяйнули в напівтемряві. Той хлопець смикнувся, здіймаючи зброю, але Андрій уже натиснув на спуск. Головне — вистрілити першим.

За мить усвідомлення навалюється на нього штормовою хвилею. Мов проклятущий дев’ятий вал. За одну крихітну мить він розуміє, що саме бачив у напівтемряві кімнати. За всього лише мить уже нічого не можна змінити.

І незбагненним залишається лише одне — як він міг помилитися. Як він міг так помилитися…

Андрій скривився, подумки відкидаючи якнайдалі неприємні спогади. Мимоволі замружився, докладаючи майже фізичних зусиль, щоб випірнути з минулого, що навалилося на нього. Він стоїть у широкому захаращеному коридорі старого цукрового заводу. Далеко від Афганістану. Далеко від напівтемної, завішеної килимами кімнати. У нього в руках шмат арматури, а десь поряд — дивна людина, яка ховається від нього.

Прислухався. Тихо. Зовсім тихо. Того здоровила ніде не видно. Попереду жовтіє світло. Він попрямував туди, тримаючи напоготові металевий прут, намагаючись ступати якомога тихіше. Й однак майже за кожного кроку щось по-зрадницькому хрустіло під підошвою. Уламки кахлів зі стін, бите скло… І раптом він усвідомив абсолютно чітко — нікого не було. Тому що беззвучно пройти по встеленій сміттям підлозі неможливо. Хоч би як дурнувато це звучало, але йому просто привиділося. Він видихнув і опустив руку з обрізком арматури. Шкода. На мить йому здалося, що він бачить того самого зарізяку —