Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мія допомогла Айдасу сісти на ліжко, його ноги ледве тримали його вагу. Він ледве помічав її зусилля, наче все було в тумані. Його голова була важкою, а очі заплющувалися від виснаження.
– Забирайся геть, я… Я не можу… Просто… Міє, чорт, іди геть.
– Не смій так розмовляти зі мною! Впертий телепень!
– Справді, просто йди, йди звідси. Я залишуся тут. Сам!
– Ні. Стули пельку, Айдасе!
Точно не сон… Знайома інтонація… Це Мія, вона поруч, і це не галюцинація.
Здається, лежав так кілька хвилин, споглядаючи темряву заплющених повік.
Клята жінка… Розгойдує його на тій волосині життя-і-смерті в різні боки…
– Вибач, – тихо промовив, так і не розплющивши очей, перш ніж провалитися в сон.
Коли Айдас прокинувся наступного ранку, кімната була залита м'яким світлом. Він відчув незвичайну легкість – біль ніби трохи відступив. Підвівши голову, він побачив Мію, що стояла біля ліжка з мискою супу в руках. Вона виглядала стомленою, але її обличчя випромінювало тепло.
– Ти прокинувся, – голос був спокійним, але з ноткою полегшення.
Вона підійшла ближче й простягла йому суп.
Це, мабуть, знову той найкращий суп у його житті.
Айдас ледь усміхнувся. Він узяв ложку й повільно з’їв перший ковток. Смак був простий, але він відчув щось більше, ніж просто їжу. Це був її турботливий дотик, її присутність, яка повільно починала лікувати не лише його тіло, а й душу.
Вона поруч – і він знову дихає. Світ знову ясніший.
Чи помер?
Чорт забирай, помер? Невже помер? І це все марево.
Айдас поклав ложку назад у миску і на мить заплющив очі, намагаючись збагнути, що відбувається. В голові роєм літали думки. Він відчував її поряд, але чи не було це ще одним маренням? Мія взяла миску до рук знову, наче готова була нагодувати його.
– Міє… – прошепотів, не зовсім вірячи власному голосу. – Це все реально? Я не помер?
Вона усміхнулася і сіла на край ліжка, легенько поклавши руку на його плече.
– Ні, Айдасе, ти живий, – промовила тихо, але твердо. – І я тут. Жива і справжня.
Айдас нахилив голову, ніби намагаючись відчути її ще більше, вдихнути її тепло, її турботу. Кілька секунд він мовчав, просто вдячно вдивляючись у її обличчя. Взяв за руку, якою та стискала його плече, і вже звично поцілував. Поцілував її холодну руку.
– Ти врятувала мене, – видихнув.
– Як?
Айдас промовчав, а потім змінив тему:
– Як ти знайшла мене?
– Ти назвав ресторан, в якому взяв їжу, сказав, що протягнув так довго тільки на їхніх пляцках… – вона так і тримала руку біля його обличчя, поки чоловік стискав її пальці. – І я знайшла. От… Я, знаєш, не дуже добре їжджу на авто, кермо – не моє. І ти дуже винуватий переді мною, що я їхала вночі до тебе сюди кілька годин поспіль. Боялася керма і дороги… Я довго стукала, але ти не відчинив. Я злакалася, чесно, і хочу вибачитися за вибите вікно…
Айдас повернувся до вікна, поглянувши, що дівчина затулила те подушками та підсунула шафу, щоб ті не випадали…
Боже.
– Помираєш, так?
– Так, – потис плечима.
– І це вже не виправити? – вона легенько забрала свою руку з його руки, так і тримала миску, мала спантеличений вигляд.
– Я обіцяю протриматися до першого дня весни, – але він не знав, чи дотримається обіцянки. – І я владнаю те, що накоїв. На більше мені не вистачить сил. І ми попрощаємося.
– Ти поїхав з міста, щоб я не бачила, що ти збрехав мені?
– Я не брешу, я все виправлю, але ще так довго…
– Ні, я не про це. Я про те, що ти сказав мені, що не помираєш. І поцілував мене. І тепер ти тут, а вчора казав, що твій час уже вичерпано… Але я просила не чинити так зі мною.
– Наостанок не втримався і закохався, не вини мене. Я егоїст.
– Я зараз виверну на тебе цей суп, – вона насупилася.
Айдас невпевнено всміхнувся, дивлячись на Мію, яка тримала суп так, ніби дійсно готова була здійснити свою погрозу.
– Гаразд, – сказав він, піднявши руки в жесті капітуляції. – Тільки, будь ласка, не на ліжко, а то доведеться його міняти.
Мія зітхнула, але її погляд залишався пильним, невпинно вивчаючи його. Вона поставила миску на стіл поруч, ніби вирішила дати йому ще один шанс.
– Я просто не розумію, чому ти все ускладнюєш, – її голос трохи пом'якшав. – А може, я дійсно кохаю тебе…
Айдас подивився на Мію, і його серце на мить затремтіло. Її слова були неочікуваними, і це змусило його по-справжньому здивуватися.
– Ти… справді? – прошепотів він, майже не вірячи.
Але погляд повільно змістився на браслет на його зап'ясті. Чорний, холодний, ніби поглинав усе світло навколо. Він залишався таким самим, як і був. І це вдарило сильніше, ніж будь-який удар долі. Мія могла говорити ці слова, але вони не були правдою. Вона казала це лише з жалю. Він зрозумів, що це лише спроба втішити його – наче перед смертю він мав це почути.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта», після закриття браузера.