Читати книгу - "Посуха"

вираз, який не описати словами. — У тому місті похована твоя мати. Ота ферма розбудована руками твоїх дідуся й бабусі, чорт забирай. Там лишилися мої друзі й моє життя. Не смій кидати мені в обличчя такі слова!

Аарон відчував, яку голові стугонить кров. А його друзі? Його мати? Він там залишив не менше!

— То чого ми втікаємо? — схопив він батька за зап’ясток і нарешті відірвав його руку від своєї сорочки. Цього разу йому це вдалося. — Чому ти змушуєш нас драпати, підібгавши хвости? Люди подумають, що ми винні.

— Через ту записку люди вже подумали, що ми винні. Скажи мені правду, — пильно подивився Ерик на Аарона. — Ти справді був з Люком?

Аарон примусив себе зустрітися з батьком очима.

— Так.

Ерик Фок розтулив був рота щось сказати. Але знову стулив його. Подивився на сина так, неначе вперше його бачить. Атмосфера в машині стала важкою і отруйною. Хитнувши головою, батько розвернувся до керма й запустив мотор.

Решту шляху проїхали, не зронивши ані слова. Аарон, палаючи від гніву, сорому й тисячі інших відчуттів, усю дорогу дивився в бічне дзеркальце.

Частково він навіть жалкував, що Мел Дікон більше так і не з'явився.

Розділ двадцять шостий

Повертаючись до себе від Рако, Фок відчував нагальну потребу вимитися. Минуле обліпило його, як шар бруду. День був довгий, і здавалося, що зараз пізніше, ніж насправді. Коли Фок прослизнув на сходи, в пабі ще гуляли на повну.

Залізши в душ, він помітив на тілі сліди ківарського сонця. На передпліччях, на шиї, у викоті сорочки колись білосніжна шкіра тепер почервоніла.

Перший стукіт у двері майже неможливо було розчути крізь хлюпання води. Закрутивши крани, Фок, стоячи голяка, дослухався. Знову залунав стукіт — цього разу гучніше.

— Фоку! Хутчій! — почувся приглушений голос під акомпанемент чергового стукоту. — Ви там?

Фок ухопив рушник і, вилазячи, мало не послизнувся на мокрій підлозі. Відчинивши двері, він побачив задиханого Макмердо, який уже збирався гупати кулаком.

— Спускайтеся, — засапано видихнув бармен. — Бігом.

І він помчав униз, перестрибуючи через сходинку. Навіть не витершись, Фок натягнув шорти, футболку і кросівки й захряснув по собі двері.

У пабі стояв хаос. Стільці перекинуті, підлога блищить від битого скла. У кутку хтось скулився, притиснувши руки до закривавленого носа. Макмердо, стоячи навколішках, намагався розтягнути двох чоловіків, які зчепилися на підлозі. Коли Фок за два кроки опинився на середині кімнати, пияки, що півколом оточили бійку, помалу стерли з облич посмішки й розступилися.

Несподівана тиша збентежила тих двох на підлозі, й Макмердо нарешті вдалося влізти між ними. Він розтягнув їх, і тепер вони лежали у протилежних кутках, відсапуючись.

Око у Джеймі Саллівана вже почало набрякати, змінюючи форму. Нижня губа була розбита, а на щоці виднілися подряпини.

Навпроти нього Грант Дау вишкірився — і скривився, обережно помацав щелепу. Він, схоже, переміг і знав це.

— Так. Ти і ти, — вказав Фок на останніх двох підпилих глядачів. — Заведіть Саллівана в туалет і допоможіть змити кров з обличчя. А потім приведете назад. Ясно?

Чоловіки допомогли Саллівану підвестися. Фок обернувся до Дау.

— Ти. Сідай отам і чекай, і… ні. Стули рота. Для своєї ж користі бодай раз потримай оту свою пельку на замку. Чуєш?

Фок обернувся до Макмердо.

— Чистий рушник, будь ласка, і всім по великій склянці води. Ні, пластянці.

Фок відніс рушника чоловікові в кутку, який зігнувся навпіл, тримаючись за носа.

— Сядь рівно, приятелю, — мовив Фок. — Отак. Ось. Тримай оце.

Чоловік випростався, забрав з обличчя руки. Фок кліпнув, упізнавши обличчя Скотта Вітлема.

— Господи, а ви тут яким боком?

Вітлем хотів знизати плечима, але скривився від болю.

— Опидився де в тобу бісці де в той час, — промовив він, затискаючи рушником носа.

Фок, обернувшись, підкреслено подивився на пияків.

— Раджу вам усім бігом робити звідси ноги, — мовив він.

Рако протиснувся всередину, коли приміщення вже порожніло. Він був у тій самій футболці, що й на вечері, але кучері з одного боку прим’ялися і стирчали, а очі почервоніли.

— Подзвонив Макмердо. Я спав. «Швидка» потрібна? Доктор Лі чекає дзвінка.

Фок роззирнувся. Салліван, який уже повернувся з туалету, звів погляд, зачувши про лікаря, і на його обличчі з’явився занепокоєний вираз. Решта двоє сиділи, згорбившись, на своїх стільцях.

— Ні. Не думаю, — мовив Фок. — Якщо тільки ви не підозрюєте, що у цих двох вилетіли мізки. То що сталося? — обернувся він до Макмердо.

Бармен закотив очі.

— Наш друг містер Дау, який сидить отам, схоже, думає, що його підозрюють у смерті Гедлерів тільки тому, що у Джеймі Саллівана кишка коротка зізнатися. І він вирішив скористатися нагодою його переконати.

Фок підійшов до Дау.

— Що тут трапилося?

— Непорозуміння.

Фок нахилився ближче, мало не притулившись губами до вуха Дау. З пор його шкіри піднімалися випари перегару.

— Якщо ми тобі набридли, Гранте, тобі досить надати нам обґрунтоване пояснення, навіщо вона записала твоє ім’я.

Дау гірко розсміявся. З рота в нього смерділо.

— Збіса кумедно чути це від тебе. Хочеш сказати: обґрунтоване пояснення, якого ти так і не надав щодо записки, яку залишила Еллі? Ні, — похитав він головою. — Я можу дати тобі тисячу пояснень, чувак, але ти все одно не відчепишся. Ти не заспокоїшся, поки не повісиш Гедлерів на мене або на мого дядька.

Фок відсунувся.

— Стережися. Ще трохи поговориш — і підеш на офіційний допит під протокол, тоді й дізнаєшся, що таке справжні проблеми, зрозумів? — Фок простягнув руку. — Ключі.

Грант недовірливо звів очі.

— Навіть не мрій.

— Забереш завтра в дільниці.

— Мені додому понад п’ять кілометрів, — запротестував Грант, стискаючи ключі в руці.

— Круто. Гарної прогулянки, — мовив Фок, висмикуючи ключі з його лаписька й ховаючи в кишеню. — А тепер згинь.

Він розвернувся до Саллівана й Вітлема, яким невміло допомагали Макмердо й Рако.

— Не хочеш розповісти, що сталося, Джеймі? — запитав Фок.

Салліван одним здоровим оком утупився в підлогу.

— Як він і сказав. Непорозуміння.

— Я не маю на увазі сьогодні.

Відповіді не було. Фок помовчав, розтягуючи тишу.

— Що глибше грузнутимеш, то гірше ставатиме.

Нічого.

— Гаразд, — мовив Фок. Одяг липнув до тіла, мокрого після душу, й Фок відчув, що з нього досить. — Завтра о десятій чекаємо на тебе на дільниці. Нам треба побалакати. І хочу тебе застерегти, приятелю: я б на твоєму місці вночі добре подумав, де саме був того вечора.

Салліван скривився. Здавалося, він от-от заплаче. Фок обмінявся поглядами з Рако.

— Я відвезу тебе додому, Джеймі, — сказав