Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

у болотисте плесо, сопілки і барабани замовкли, а сліпучі червоні промені з руїн відразу ж згасли, залишивши приречене село самотнім і спустошеним у світлі немічних променів надщербленого місяця, що саме здійнявся над овидом.

У моїй голові панував невимовний хаос. Не маючи гадки, божевільний я чи при здоровому глузді, сплю зараз чи ні, я врятувався лише завдяки милосердному заціпенінню, в якому тоді перебував. Здається, я робив сміховинні речі, наприклад, палко молився Артеміді, Латоні, Деметрі, Персефоні і Плутону. Все, що я знав з дитинства, само наверталося на мої вуста, бо побачені жахи пробудили в мені найглибші забобони. Я зрозумів, що став свідком смерті всього села, і знав, що залишився в цьому замку наодинці із Денісом Баррі, зухвалість якого стала фатальною. Та щойно я про нього подумав, на мене накотила нова хвиля жаху і, знесилений, я впав на підлогу; я не зомлів, але фізично був цілком безпорадний. Тоді я відчув холодний подув вітру зі східного вікна, в яке зазирав місяць, і десь далеко внизу почув крики у замку. Скоро ці крики стали такими гучними і пронизливими, що мені годі їх описати, бо я майже млію, щойно про них подумаю. Єдине, що можу сказати напевно, це те, що той голос належав моєму другові.

Мабуть, тієї миті холодний вітер і крики привели мене до тями, бо у моїх наступних спогадах я вже стрімголов біг крізь непроникно темні кімнати і коридори, через замкове подвір’я у страхітливу ніч. Мене знайшли на світанку, коли я знетямлено блукав біля Беллілоха, але мою свідомість потьмарили не ті жахи, що я бачив і чув раніше. Коли у моїй голові трохи розвіявся туман, я белькотів про дві неймовірні речі, побачені мною під час втечі: самі по собі незначні, вони, однак, досі тривожать мій розум, коли я зостаюся самотою в болотистій місцевості, а чи й просто у світлі місяця.

Тікаючи уздовж боліт з проклятого замку, я почув новий звук: звичний, а проте не схожий на жоден чутий мною у Кілдеррі. Стоячі води, ще вчора позбавлені будь-якої фауни, зараз просто кишіли слизькими, незвично великими жабами, які пронизливо і безугавно верещали голосами, що не надто співвідносилися з розмірами їхніх тіл. Вони надимались, поблискуючи у місячному сяйві зеленою шкірою і, здавалося, витріщалися кудись угору. Я простежив за поглядом однієї особливо гидкої і товстої жаби і побачив другу річ, яка й потьмарила мою свідомість.

Поглянувши на давні руїни на далекому острівці, я у світлі надщербленого місяця вловив поглядом блідий промінь, що не відбивався у водах боліт. А вгорі цього світного променя моя розпалена уява намалювала примарну тінь, яка корчилася і жахливо звивалася, ніби її катували незримі демони. Майже збожеволівши, я вловив у цій гидкій тіні моторошну подібність — гидотну, неймовірну, карикатурну, блюзнірську подібність на того, хто був колись Денісом Баррі.

Ex Oblivione[53]

Коли надійшли мої останні дні і нікчемна суєтність буття стала доводити мене до божевілля, як маленькі краплини води, що волею ката безупинно падають на ту саму точку тіла його жертви, я полюбив шукати прихисток у снах. У снах є дещиця тієї краси, яку я намарне шукав за життя, там я блукав давніми садами і чарівними лісами.

Якось у подувах теплого і запашного вітру я вчув поклик Півдня і звідтоді безкінечно та безтурботно плив під дивними зорями.

Якось, коли йшов лагідний дощ, я линув на барці у вічно темному підземному потоці, аж доки сягнув іншого світу пурпурових сутінків, повитих лозами веселкових альтанок і безсмертних троянд.

А іншим разом я блукав золотою долиною, що вела до тінистих гаїв і руїн і впиралася у могутню заплетену старезними лозами стіну з маленькою бронзовою хвірткою.

Не раз я гуляв тією долиною, все довше і довше затримуючись у барвистій напівсутіні, де велетенські дерева химерно звивались та гнулись, де між стовбурів волого зринала сіра земля, раз у раз відкриваючи поплямовані пліснявою камені забутих храмів. І завжди метою моїх сновидь була могутня, повита лозою стіна із маленькою бронзовою хвірткою.

За деякий час, коли через сіризну і одноманітність днів усе важче і важче стало зносити пробудження, я почав частіше занурюватися в мирні опійні марення, пливучи крізь долину і тінисті зарості; я все думав, як же мені до них дістатися, щоб вони стали мені вічною оселею, щоб непотрібно було більше приповзати назад у безрадісний світ, позбавлений принад і нових барв. А коли я дивився на маленьку хвіртку у могутній стіні, то відчував, що за нею лежить країна мрій, з якої, увійшовши, я вже не повернуся.

Тож щоночі уві сні я намагався знайти таємний засув хвіртки у повитій плющем стародавній стіні, однак той був навдивовижу добре схований. А я все повторював собі, що край за стіною найпрекрасніший і найсвітлосяйніший з усіх.

Тоді, одної ночі, у місті снів Закаріоні я знайшов пожовклий папірус, списаний думками мудреців зі світу снів, що здавна мешкали у цьому місті, занадто мудрі, аби навіть народитися у світі яву. Там було багато написано про світ сну, а серед іншого — таємне знання про золоту долину і священний гай із храмами, а ще високу стіну з маленькою бронзовою хвірткою. Коли мені відкрилося це знання, я зрозумів, що воно про ті краї, в які я навідувався, тож довго вчитувався у пожовклий папірус.

Деякі з цих мудреців із захватом описували дива за непроникною хвірткою, але інші казали лише про жах і розчарування. Я не знав, кому вірити, але все більше й більше прагнув навіки увійти в незнану країну, бо сумнів і потаєність — спокуса зі спокус, а жоден новий жах не може бути страшнішим за постійні муки повсякденності. Тож коли я дізнався про зілля, здатне відчинити хвіртку і провести мене всередину, то вирішив його прийняти, щойно наступного разу прокинусь.

Минулої ночі я випив зілля і замріяно відплив до золотої долини і тінистих гаїв; коли ж я цього разу підійшов до стародавньої стіни, то побачив, що маленька бронзова хвіртка була відчинена. Звідти мерехтіла заграва, дивовижно осяваючи велетенські покручені дерева і верхівки забутих храмів, і я увійшов, наспівуючи, в очікуванні чару країни, з якої вже не повернуся.

Але коли брама розчахнулася ширше, а чар зілля і сну провів мене досередини, я зрозумів, що всій красі і величі настав кінець, бо цей новий край не був ані сушею, ані морем, а білим безмежжям безлюдного світлого простору. Тож, щасливіший, ніж будь-коли наважувався мріяти, я знову розчинився у кришталевому безмежжі забуття, з якого демон на ім’я Життя викрав мене на коротку і журливу мить.

Інші боги

На вершині найвищої гори на землі мешкають земні боги, і жоден смертний ще не бачив їх на власні очі. Колись боги населяли нижчі гори, але люди рівнин підкорювали все більше скелястих і засніжених схилів, відтісняючи богів у все вищі і вищі гори, аж доки їм не зосталася одна, остання. Коли вони покидали свої оселі, то забрали із собою всі сліди свого перебування, окрім, кажуть, єдиного — висіченого в камені обличчя на горі Нґранек.

Зараз же вони облаштувалися на незнаному Кадаті, у холодній пустці, де не буває людей, і боги стали жорстокіші, бо вже немає для них вищої гори, на яку можна втекти у разі приходу людей. Боги стали жорстокіші, і якщо раніше вони терпіли, коли люди займали їхні помешкання, то тепер