Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

Дістаю телефон із кишені та пишу повідомлення.

«Треба терміново поговорити. Вийди на хвилинку»

«Зайнятий»

«Це щодо твоєї секретарки»

«Тим паче я зайнятий, Яно. На такі дурниці в мене нема часу. Розповіси все вдома»

«Але…» — пориваюся написати чоловікові довге повідомлення, як на екрані висвічується, що Олег вже вийшов з мережі.

Вимкнув, значить, телефон. От упертюх. Гаразд. Сподіваюся, йому вистачить розуму мені  передзвонить, щойно нарада скінчиться.

Дуже сподіваюсь.

Проте мої сподівання виявляються марними. Олег не зателефонував ані за годину, ні за дві. Всередині мене все ще кипить кров. Мені хочеться щось зробити, аби застерегти його від небезпеки.

Але що?

Хочу поговорити про це з Юлею, але вона теж не бере слухавку. Та що ж за день сьогодні такий? Чому всі раптом зайняті?

Можна ще подзвонити матері, але там замість поради щодо усування суперниці, швидше за все, я отримаю чергову порцію повчань. На її думку, я постійно не докладаю належних зусиль для того, аби мій шлюб з Олегом був довготривалим та щасливим. Тож аби Олегові насправді не стало разом зі мною нудно, я маю діяти наввипередки.

Як любляча дружина, до прикладу, я маю  постійно прокидатися десь о п’ятій, готувати Олегові смачні сніданки, вичищати до блиску квартиру, прасувати його сорочки та штани тощо. Я маю дбати про його настрій та бажання. Ще я повинна завжди мати бездоганний вигляд, особливо коли Тітов вертається додому. Я обов'язково маю заглядати йому до рота, сміятися з усіх його жартів та ніколи ні про що не сперечатися. От тоді, на думку моєї матері, питань щодо Каріни взагалі ніколи не виникне.

Здригаюся від уявленого. Ой, ні, матері  я точно дзвонити не буду. Не зараз.

Пориваюся ще раз з'їздити до Олега на роботу, але на годиннику майже шоста. Поки я по вечірніх заторах зможу дістатися туди, ми неодмінно розминемося.

Тож доводиться продовжити нервово чекати, коли Олег з’явиться вдома. Навіть за новий переклад нема сил взятися. Увага весь час перескакує на телефон, що продовжує мовчки лежати поряд.

Треба Олегові все правильно пояснити, щоб він одразу все зрозумів та якнайшвидше позбавився своєї секретарки. Допоки ще не стало надто пізно.

Від нервового споглядання на годинник мене відриває Тимур, який підійшов із домашнім завданням.

— Мамо, мені треба вивчити вірш для виступу, — син сідає поруч на диван. У його руках зім'ятий аркуш паперу, списаний блакитною ручкою.

— Якого ще виступу? Коли? — Очі знову косяться на годинник. Вже пів восьма.

Де це Олега чорти носять?

Стоп. Виступ Тимура? Який? А який костюм треба? Де виступати? Коли?

Вимикаю звук у телевізорі. Не можу ніяк впорядкувати думки, заважає будь-який звук.

— У школі незабаром проходитимуть змагання з жартів.

— Жарів? Ліга сміху чи що? — мені завжди здавалося, що у таких заходах беруть участь лише старшокласники. Принаймні коли я вчилася, саме так і було. — А першокласники тут до чого?

— Ну, ми допомагатимемо дев’ятому «Бе», у двох мініатюрах зіграємо. Тетяна Вадимівна колись була їхньою вчителькою, тому вони прийшли до неї по допомогу.

— І ти сам зголосився брати участь? Це ж не спортивні змагання, Тіме. Ти впевнений?

— Ну як зголосився. Нам роздали листочки з текстом, попросили прочитати. От я і прочитав краще за всіх. Тож тепер треба вивчати ці безглузді рядки. Завтра після занять перша репетиція в актовій залі.

— Чому ти не відмовився, якщо не хочеш?

Мені подобається отак розмовляти із сином. Коли ми вдвох, як за старих добрих часів.

— Ну…

— Не дозволили чи що? Може, пригрозили чимось? Ти кажи про таке одразу, — натягуюсь мов струна.

Якщо зараз Тимур скаже, що вчителька натякала їм, що не поставить гарну оцінку чи щось на кшталт того, якщо діти відмовляться, я поїду негайно до школи та вчиню галас. Не можна допускати такого у школі. Тим паче у початковій.

— Ні. — Зовсім тихо продовжує син. — Там одна дівчинка буде зі мною виступати. Аніта. Вона дуже гарна.

Тимур робить паузу, мрійливо посміхаючись. Певно, згадує зараз про цю свою Аніту.

Моє материнське серце стискається від смутку. Боже, це знову сталося. В серці мого хлопчика знову з'явилася інша дівчина.

Пам'ятаю як це сталося вперше. Тоді Тім ще ходив до дитячого садочку. Вийшов із групи, тримаючись за руку з дівчинкою, та з серйозним обличчям, на яке тільки здатен чотирирічний хлопчик, промовив:

— Мамо, це Маша. Ми з нею одружилися. І тепер ми житимемо разом. Я додому більше не піду, ми з Машею житимемо у садочку. Тут є кухня, ліжка та купа іграшок.

Ми тоді разом із мамою Маші ледь з низької дитячої лавки не впали від подиву. І сміятися ж наче не можна, та водночас усвідомлюєш, що діти аж надто швидко ростуть.