Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

26.1 Зустріч з колишнім

Декілька днів у батьків минули для мене майже непомітно. Я гуляла знайомими вулицями, допомагала мамі по господарству, довго розмовляла з татом про дрібниці. Тут мені було спокійно. Не треба було робити вигляд, що все добре, не треба було стримувати себе, щоб не сказати зайвого.

Мама частіше, ніж зазвичай, вдивлялася в мене, немов намагаючись прочитати мої думки. Я знала, що вона не хоче тиснути, але й чекала, що вона ще не раз повернеться до нашої розмови про Олега.

Але поки я просто насолоджувалася цими днями, можливістю не квапитися, не шукати слів, не аналізувати кожен жест і погляд.

Я знала, що довго ховатись тут не вийде. Скоро доведеться повертатися. І говорити.

Одного дня після обіду я вдягнула куртку й вирішила пройтися парком. Хотілося розвіятися, впорядкувати думки. Осіннє повітря було свіже й трохи вологе після нічного дощу. Жовте листя м’яко шаруділо під ногами, а дерева з останніх сил тримали свої барвисті крони.

Я йшла знайомими алеями, згадуючи, як колись прогулювалася тут підлітком, уявляючи своє майбутнє. Іронічно, що тоді воно здавалося таким простим і зрозумілим.

Думки знову повернулися до Олега. Як він там? Чи ще злиться? Чи взагалі думає про мене? Чи здогадується, що я не просто так поїхала?

Я зітхнула і, опустивши голову, пішла далі. Але раптом відчула, що на мене хтось дивиться…

Я зупинилася й оглянулася. Спочатку подумала, що мені здалося, але ні — на лавці неподалік сидів він. Максим.

Моє серце пропустило удар. Ми не бачилися кілька років, і я була впевнена, що він десь далеко, у своєму великому місті, живе своїм життям. Але ось він — такий же, як я його пам’ятала, тільки трохи старший.

Максим теж помітив мене. Його брови здивовано злетіли вгору, а потім на губах з’явилася легка усмішка.

— Настя? — запитав він, підводячись із лавки.

Я стисла пальці в кишені куртки.

Я підійшла ближче й усміхнулася:

— Привіт, Максим! Давно не бачила тебе. Гарно виглядаєш.

Він теж усміхнувся, швидко оглянув мене з голови до ніг і сказав:

— А ти ще більше розцвіла. Не думав, що зустріну тебе тут.

Я відчула легку теплоту від його слів, але одразу ж нагадала собі, що це просто ввічливий обмін компліментами. Ми стільки часу не бачилися, кожен із нас уже давно жив своїм життям.

— Я теж не очікувала, — зізналася я. — Що ти тут робиш?

Максим зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Приїхав до батьків на кілька днів. Вирішив прогулятися старими місцями. А ти? Як твої справи?

Я трохи затримала погляд на Максимові.

— У мене все добре, — повторила я, уникаючи деталей.

Максим усміхнувся, ніби відчувши мою обережність.

— Може, вип'ємо кави? Просто поговоримо, як старі знайомі.

Я на мить завагалася. Мені дійсно було цікаво, як він змінився за цей час, як склалося його життя. Але після всього, що відбувалося останнім часом, я не була впевнена, що це хороша ідея.

— Не знаю, чи варто… — пробурмотіла я.

Максим підняв руки, ніби здаючись.

— Без жодного натяку, обіцяю. Просто дружня розмова.

Я ще раз глянула на нього, зітхнула й нарешті кивнула.

— Гаразд, одна чашка кави.

Ми мовчки йшли вузькою вуличкою до найближчого кафе. Я відчувала легку напругу, хоча Максим поводився розкуто.

— Тут затишно, — сказав він, відчиняючи переді мною двері.

Я ввійшла всередину й відразу відчула аромат свіжозвареної кави. Ми вибрали столик біля вікна, і я зручно вмостилася, поки Максим замовляв напої.

— Ти зовсім не змінилася, — сказав він, сідаючи навпроти.

Я усміхнулася краєчком губ.

— А ти змінився, — відповіла чесно.

Максим усміхнувся.

— Життя змінює всіх.

Я кивнула, не знаючи, з чого почати розмову. Мені було цікаво, як у нього справи, але водночас я боялася якихось незручних тем.

Максим підняв на мене брови, легка усмішка заграла на його губах.

— Як на особистому фронті? — запитав він, ніби між іншим, розмішуючи ложечкою цукор у каві.

Я зробила ковток свого напою, ніби це могло допомогти уникнути запитання. Але зрештою відповіла:

— Я заручена.

Він трохи відхилився на спинку стільця, задумливо оглядаючи мене.

— Ого. Вітаю. Це… неочікувано.

— Чому ж? — усміхнулася я.

— Не знаю. Просто ти раніше була неготовою до таких важливих кроків. Я навіть уявити не міг, що ти ось так візьмеш і погодишся вийти заміж.

Я легенько знизала плечима, не знаючи, що відповісти.

— Люди змінюються, — відповідаю я, дивлячись на нього поверх чашки.

Максим хитає головою й усміхається.

— Це правда. Але ти ж розумієш, що не завжди в кращий бік?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍