Читати книгу - "Птахи та інші оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви вчора лише випадково застали мене вдома, — промовив він. — Я проявляв у підвалі фото, обіцяні клієнтам, які сьогодні від’їжджають. Але зазвичай я в таку пору гуляю скелями.
— Мусить бути дуже гаряче, — озвалася вона.
— Буває, — відповів він. — Але над морем дме невеличкий бриз. А найкраще те, що від першої до четвертої там дуже мало людей. Усі після обіду віддаються сієсті, отож усі ці прекрасні краєвиди належать мені.
— Так, — сказала маркіза, — розумію.
Якусь мить обоє стояли мовчки. Неначе щось невимовне пройшло між ними. Маркіза гралася шифоновою хустинкою, а потім вільно пов’язала її навколо зап’ястя, недбалим лінивим жестом.
— Колись я мушу це спробувати, — нарешті промовила вона, — погуляти під час денної спеки.
На балкон вийшла міс Клей, покликавши дітей піти і вмитися перед déjeuner. Фотограф відступив, шанобливо перепрошуючи. Маркіза, глянувши на годинник, побачила, що вже midi[39], столики на терасі внизу були заповнені людьми, давно почалися звичайні рух та гамір розмов, дзвякання келихів, брязкіт посуду, а вона нічого цього досі не помічала.
Повернулася боком до фотографа, відпускаючи його з навмисне холодним і байдужим виглядом, адже сеанс закінчився і міс Клей прийшла забрати дітей.
— Дякую, — сказала. — Я загляну до вашої крамниці через кілька днів, щоб побачити пробні знімки. Щасливо вам.
Він поклонився і вийшов як працівник, що виконав свій обов’язок.
— Сподіваюся, він зробив кілька хороших фотографій, — сказала міс Клей. — Маркіз дуже радий буде їх побачити.
Маркіза не відповіла. Здіймала з вух золоті кліпси, які чомусь більше не відповідали її настрою. Пішла на déjeuner без коштовностей, без перснів; відчувала, що сьогодні достатньо буде її власної краси.
Минуло три дні, але маркіза жодного разу не спускалася до містечка. Першого дня вона плавала, а пополудні приглядалася до гри в теніс. Другий день провела з дітьми, відпустивши міс Клей на екскурсію шарабаном[40] оглянути старі фортечні міста в глибині суходолу, вздовж узбережжя. Третього дня послала міс Клей та дітей до міста по пробні знімки, і вони повернулися, принісши з собою акуратний пакет. Маркіза оглянула фотографії. Справді дуже добрі, а її власні — найкращі, які їй тільки робили.
Міс Клей була захоплена. Просила кілька копій, щоб відправити до себе додому, в Англію.
— Хто б повірив, — вигукнула вона, — що провінційний курортний фотограф робить такі чудові знімки? А паризьким майстрам доводиться платити астрономічні суми.
— Непогані, — сказала маркіза, позіхаючи. — Він, безумовно, завдав собі з ними чимало клопоту. Мої вийшли краще, ніж дітей.
Згорнула пакет і сховала його в шухляду.
— Чи мсьє Поль виглядав задоволеним ними? — спитала вона гувернантку.
— Нічого про це не казав, — відповіла міс Клей. — Здавався невдоволеним тим, що ви не прийшли по них особисто, казав, що вони були готові ще вчора. Питав, як ви почуваєтесь, а діти розповіли йому, що maman купається. Вони були з ним дуже люб’язні.
— У місті дуже гаряче й пилюка, — сказала маркіза.
Наступного пополудня, коли міс Клей та діти відпочивали і весь готель, здавалося, спав під сліпучим сонцем, маркіза перевдяглася у коротку сукенку без рукавів, дуже просту та легеньку, і тихо, щоб не потривожити дітей, спустилася вниз сходами, з маленьким фотоапаратом у руках. Вийшовши з готельного подвір’я на піщаний пляж, вона пішла вузькою доріжкою, що вела вгору, до заростей трави. Сонце нещадно пекло, але її це не лякало. Тут, на пружній траві, не було пилу, а буйна папороть на краю урвища легко терлася об голі ноги.
Стежинка, що звивалася туди-сюди між папороттю, інколи йшла так близько до обриву, що кожен хибний крок, кожне спотикання були небезпечні. Але маркіза неквапливо йшла своєю характерною ходою, ліниво погойдуючи стегнами, не відчуваючи ні страху, ні втоми. Просто намагалася дістатися місця, де височіла велика скеля, що виступала на узбережжя посеред затоки. Була сама на мисі. Ні знаку когось іншого. Позаду, далеко внизу, біліли стіни готелю, а купальні кабіни на пляжі виглядали наче кубики, якими граються діти. Море було гладеньким і тихим. Навіть там, де воно омивало скелі бухти, не було й хвильки.
Раптом вона помітила, що в папороті перед нею щось спалахнуло. Це був об’єктив камери. Не показуючи, що зауважила це, повернулася, вдала, що випробовує власний фотоапарат, і прийняла позицію наче для того, щоб фотографувати пейзаж. Клацнула раз, удруге, а потім почула, що хтось іде до неї крізь папороть.
Здивовано обернулася:
— О, доброго дня, мсьє Поль, — сказала.
Сьогодні він не мав на собі дешевого жорсткого піджака та яскраво-синьої сорочки. Зараз він не працював. У годину сієсти можна зберігати інкогніто. Був одягнений лише в жилет і темно-сині штани; не було й сірого плаского капелюха, який дещо перелякав її того ранку, коли він приїжджав до готелю. Густе темне волосся обрамляло його ніжне обличчя. Коли він її помітив, у його очах з’явився вираз такого захоплення, що їй довелося відвернутися, аби приховати свою усмішку.
— Бачите, — легко сказала вона, — я послухалась вашої поради і пішла сюди погуляти, щоб подивитися на краєвид. Але я певна, що неправильно тримаю камеру. Покажіть мені, прошу.
Він став поруч із нею і, взявши її камеру, перемістив її руки у правильне положення.
— Так, звичайно, — сказала вона, а тоді відійшла від нього, трішки сміючись, бо їй здалося: коли він стояв поруч із нею та керував рухами її рук, вона чула биття його серця, і цей звук викликав у неї хвилювання, яке вона хотіла від нього приховати.
— А свій апарат ви взяли? — спитала.
— Так, Madame la Marquise, — відповів він. — Я залишив його між папороттю, зі своїм піджаком. Це моє улюблене місце, біля самого краю скелі. Навесні я приходжу сюди, щоб спостерігати за птахами і фотографувати їх.
— Покажіть мені, — сказала вона.
Він показав їй дорогу, бурмочучи pardon; стежка привела їх на невеликий майданчик, наче гніздо, з усіх сторін закрите папороттю по пояс висотою. Майданчик був відкритий лише спереду, в бік урвища і моря.
— Як же мило, — сказала вона і, пройшовши до схованки між папороттю, оглянулася довкола, всміхнулася і сіла, так граціозно та природно, наче дитина на пікніку. Взяла книжку, що лежала на його піджаку біля камери.
— Ви багато читаєте? — спитала.
— Так, Madame la Marquise, — відповів він. — Я дуже люблю читати.
Вона глянула на обкладинку і прочитала заголовок. То був дешевий роман, подібні вони колись із подругами контрабандою носили у своїх ранцях до ліцею. Вона багато років не читала речей такого штибу. Їй ще раз довелося приховати усмішку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Птахи та інші оповідання», після закриття браузера.