Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

банківського дому „Валінт і Балк“, Ваше Преосвященство, в обмін на невідомі послуги, яких вони можуть вимагати будь-якої миті. Звичайно, моя відданість залишається поза сумнівом. Ви ж розумієте? Ну, тобто це ж усього-на-всього цілий статок у коштовному камінні. Біля доків знайшли тіло...»

Він байдужо засунув руку в холодне, тверде блискуче каміння, і воно приємно залоскотало шкіру між його пальцями. «Приємно, але небезпечно. Тут іще треба бути обережним. Як ніколи обережним...»

Страх

лях на край світу далекий, у цьому можна було не сумніватися. Далекий, самотній і бентежний. Побачивши на рівнині трупи, всі стривожилися. Ще гірше стало, коли їх проминули вершники. Дорожні незручності аж ніяк не зменшилися. Джезаль досі повсякчас відчував голод, зазвичай мерз, часто-густо був змоклий до нитки, а садна від сідла, певно, мали залишитися в нього до кінця життя. Він щоночі розтягувався на твердій грудкуватій землі, засинав і снив про домівку, а потім прокидався блідого ранку, відчуваючи ще сильніші втому та біль, ніж тоді, коли лягав. Від незвичного відчуття бруду в нього по шкірі бігали мурахи, її натирало й щипало, а ще він був змушений визнати, що від нього почало смердіти майже так само жахливо, як від інших. Загалом цього було досить, щоб довести до божевілля цивілізовану людину, а тепер до всього цього додалося ще й постійне настирливе відчуття небезпеки.

У цьому плані рельєф був не на боці Джезаля. Сподіваючись відірватися від переслідувачів, Баяз кілька днів тому наказав їм відійти від річки. Тепер стародавня дорога вилася крізь глибокі шрами в рівнині, кам’янисті яри, тінисті ущелини та поруч із гомінкими струмками у глибоких долинах.

Джезаль почав згадувати про нескінченну марудну пласку місцевість мало не з ностальгією. Принаймні там не треба було дивитися на кожну скелю, кожен кущ і кожну складку в землі, думаючи, чи немає за ними натовпу кровожерливих ворогів. Він згриз собі нігті мало не до крові. Від кожного звуку прикушував язика й розвертався в сідлі, хапаючись за шпаги та роззираючись у пошуках убивці, який виявлявся пташкою в кущі. Це, звичайно, був не страх, оскільки Джезаль дан Лютар, повторював він самому собі, сміється небезпеці в обличчя. Напад із засідки, бій чи карколомна гонитва рівниною — це, здавалося йому, він здатен витримати без жодних зусиль. Але це нескінченне очікування, це бездумне напруження, це немилосердне розтягування повільних хвилин було для нього майже нестерпним.

Можливо, було б легше, якби він мав з ким поділитися своєю бентегою, та щодо товариства небагато чого змінилося. Віз і досі котився потрісканою старою дорогою, везучи на собі похмурого мовчазного Кея. Баяз не говорив нічого — хіба тільки вряди-годи читав лекції про риси видатних лідерів — риси, що здавались явно йому не властивими. Лонгфут розвідував маршрут десь далеко та з’являвся лише раз на день чи два, щоб повідомити їм, як вправно він це робить. Ферро супилася на всіх і вся, як на особистих ворогів, а найбільше, як часом здавалося, на Джезаля, і постійно тримала руки біля зброї. Говорила вона рідко, та й зверталася тільки до Дев’ятипалого — бурчала про засідки, необхідність краще замітати сліди чи ймовірність того, що за ними йдуть.

Сам північанин був до певної міри загадкою. Коли Джезаль уперше його побачив, він витріщався на ворота Аґріонта і здавався гіршим за тварину. Однак тут, далеко від цивілізації, правила були інакші. Не можна було так просто взяти й відсторонитися від людини, яка не подобається, а потім усіляко її уникати, принижувати в товаристві та гудити поза очі. Тут ніде було подітися від своїх супутників, і Джезаль, не маючи змоги позбутися компанії Дев’ятипалого, мало-помалу усвідомив, що той усе ж таки є звичайною людиною. Без сумніву, людиною дурнуватою, неотесаною та жахливо потворною. Розумом та культурою він був нижчий за найжалюгіднішого селянина на полях Союзу, але Джезаль був змушений визнати: з усього гурту він найменше зненавидів саме північанина. Йому не була притаманна ні бундючність Баяза, ні настороженість Кея, ні хвалькуватість Лонгфута, ні проста злоба Ферро. Джезалеві було б не соромно спитати в землероба, що той думає про вирощування посівів, чи в коваля, що той думає про виготовлення обладунків, хоч які б вони були брудні, потворні чи прості за походженням. Чому б не радитися щодо насильства з бувалим убивцею?

— Ти, як я розумію, водив людей у бій, — спробував розпочати Джезаль.

Північанин глянув на нього темними повільними очима.

— І не раз.

— А ще брав участь у двобоях.

— Так. — Він почухав зазублені шрами на своїй щетинястій щоці. — Я став такий, як зараз, не тому, що незграбно голюся.

— Якби ти був такий незграбний, то, мабуть, вирішив би відрощувати бороду.

Дев’ятипалий гигикнув. Джезаль уже майже звик до цього видовища. Воно, звісно, не перестало бути жахливим, але більше нагадувало добродушну мавпу, ніж навіженого вбивцю.

— Може, й так, — погодився він.

Джезаль на мить замислився. Він не бажав виставляти себе слабким, але чесністю можна завоювати довіру простодушної людини. Якщо вона діє на собак, то чому не має діяти на північан?

— А я, — заговорив він, — ніколи не брав участі в повноцінних боях.

— Та невже?

— Ні, справді. Мої друзі зараз в Енґлії, б’ються з Бетодом і його дикунами. — Дев’ятипалий швидко скосив очі. — Тобто... я маю на увазі... б’ються проти Бетода. Я й сам був би з ними, якби Баяз не попросив мене вирушити в цю... авантюру.

— Для них це втрата, а для нас — набуток.

Джезаль швидко поглянув на нього. У виконанні когось хитрішого це могло б видатися майже сарказмом.

— Цю війну, звісно, розв’язав Бетод. Надзвичайно безчесний вияв безпричинної агресії з його боку.

— Тут я з тобою не посперечаюся. Бетод — мастак починати війни. Краще в нього виходить тільки їх закінчувати.

Джезаль розсміявся.

— Тільки не кажи, що думаєш, ніби він переможе Союз!

— Він перемагав і за гірших обставин, але тобі видніше. Не всі ми такі досвідчені, як ти.

Сміх заглух у Джезаля в горлі. Він був майже впевнений, що це була іронія, і тому на мить замислився. Дев’ятипалий зараз дивиться на нього і думає під цією пошрамованою, загальмованою, побитою маскою: «Що за дурень»? Чи не міг Баяз мати рацію? Чи все ж таки є чого навчитися у цього північанина? З’ясувати