Читати книгу - "Королі і капуста"

тоді працював у Колумбійському розшукному агентстві. Оті мавпи й підвели мене. Якби не вони, я б досі служив у тому агентстві. Я розкажу вам, як це сталось.

Якось принесли до контори записку від шефа такого змісту: «Негайно пришліть О’Дея. Дуже важлива справа». Я тоді був найперший детектив у всьому агентстві. Мені завжди доручали серйозні справи. Я мав з’явитись до шефа в район Уолл-стріту.

Прибувши на місце, я знайшов шефа у якійсь приватній конторі. З ним було багато директорів, зовсім розгублених. Мене ознайомили зі справою. Президент страхової компанії «Республіка» зник невідомо куди, захопивши сто тисяч доларів готівкою. Директори дуже хотіли, щоб він повернувся, але ще дужче хотіли повернути гроші. Вони сказали, що гроші їм украй потрібні. Вони дізналися, що того ж дня, вранці, старий з усією своєю родиною, яка складалася з дочки та великого саквояжа, сів на фруктовий пароплав і вирушив до Південної Америки.

У одного з директорів була напоготові яхта, і він віддав її мені, в повне моє розпорядження. За чотири години я вже мчав щодуху навздогін за тією фруктовою посудиною. Я добре знав, куди прямував старий Уор-філд — його звали Дж. Черчілл Уорфілд. В ті часи у нас були угоди про видачу злочинців з усіма країнами світу, крім Бельгії та цієї бананової республіки, Анчурії. В Нью-Йорку не знайшлося жодної фотографії старого Уорфілда — хитрун заздалегідь подбав про це, — але в мене був докладний опис його зовнішності. До того ж, він мав при собі даму, а з дамою ніхто не заховається. Вона була неабияка пташка, не з тих, чиї портрети друкують у недільних газетах. Ні — справжня дама, з тих, що відкривають виставки хризантем та хрестять броненосці.

Уявіть собі, сер, нам так і не пощастило наздогнати в морі оту фруктову посудину. Океан — великий, і ми, мабуть, десь розминулись. Але ми все ж таки тримали курс на Анчурію, бо саме туди прямував фруктовоз.

До того мавпячого берега ми прибули якось надвечір, годині о четвертій. Поганеньке суденце саме приймало там на борт вантаж бананів. Мавпи підвозили їх до нього на великих шлюпках. Може, то був пароплав, на якому прибув старий Уорфілд, а може, й не той, невідомо. Я зійшов на берег, щоб роздивитись. Краєвиди там дуже гарні. Таких не побачиш і в нью-йоркських театрах. Бачу — стоїть серед мавп на березі американець, великий такий, спокійний чолов'яга. Він показав мені, де живе консул. Консул — зовсім молодий і дуже симпатичний. Він сказав, що фруктовий пароплав зветься «Карлсефін» і що він звичайно ходить до Нового Орлеана, але цього разу прибув з Нью-Йорка. Тоді я вирішив, що на ньому й сидять мої втікачі, хоч усі запевняли, що на «Карлсефіні» — жодного пасажира. Я подумав собі, що вони хочуть висадитись, коли стемніє, що їх лякає моя яхта. Отже, мені залишалось одне: ждати, доки вони зійдуть на берег, а тоді відразу злапати їх. Заарештувати старого Уорфілда я не міг, бо для цього потрібен дозвіл місцевої влади; моя гра була — перехопити вкрадені гроші. Вони звичайно не опираються, якщо ви заскочите їх зненацька, коли вони виморені, розбиті, знервовані.

Коли стемніло, я присів на часинку під кокосовою пальмою на березі, а потім підвівся й пішов на розвідку в місто. Аж там немає на що й глянути! Жити в Нью-Йорку й бути чесною людиною — у сто разів краще, ніж опинитися серед отих мавп із мільйоном у кишені.

Препогані глиняні халупи; трава на вулицях мало не до колін; жінки з голими шиями та руками ходять сюди-туди, курячи сигари; жаби сидять на деревах і торохтять, мов віз із пожежною кишкою; величезні гори, з яких сиплеться каміння в задвірки, океан, що змиває фарбу з будинків, — ні, сер, краще жити в божій країніІронічна назва Сполучених Штатів. та харчуватись у їдальні для бідних!

Я пішов по головній вулиці, що тяглась понад берегом, а потім завернув у якийсь провулок, де хати були з жердин та соломи. Мені заманулось подивитися, що роблять мавпи у себе дома, коли вони не лазять по кокосових деревах. І в першій же халупці, куди я заглянув, я побачив моїх утікачів. Мабуть, висадились на берег, коли я прогулювався по місту. Чоловік років п’ятдесяти, чисто виголений, навислі брови, в чорному плащі — й виглядає так, ніби от-от запитає: «Ану, хлопчику з недільної школи, чи можеш відповісти на таке запитання?» Він мовби прикипів до саквояжа, важкого, як десяток цеглин із чистого золота; поблизу сиділа на табуретці шикарна дівчина — ну, справжній тобі персик! — вбрана так, наче тільки що з П’ятої авеню. Старенька чорна жінка саме ставила на стіл каву та боби. На гвіздку висів ліхтар — ото й усе освітлення. Я ввійшов і став на дверях, і вони глянули на мене, і я сказав:

— Містере Уорфілд, ви заарештовані. Сподіваюся, заради леді ви будете поводитись розумно. Ви знаєте, чого мені треба од вас.

— Хто ви? — запитав старий.

— О’Дей, — відповідаю, — з Колумбійського розшукного агентства. А тепер дозвольте, сер, дати вам добру пораду. Повертайтесь назад і проковтніть пілюлю як мужчина. Віддайте їм гроші — і, може, вам подарують провину. їдьте сміливо, я замовлю слівце за вас. Даю вам п’ять хвилин на обміркування.

Я вийняв годинник і став ждати.

Тут устряла молода леді. Високого лету пташка!

З того, як сиділа на ній сукня, і взагалі з усього поводження було видно, що П’ята авеню створена для неї.

— Увійдіть же, — мовить вона, — не стійте на дверях, а то ваш костюм розтривожить усю вулицю. Ну, чого вам треба?

— Минуло три хвилини, — сказав я. — Ви дізнаєтесь про все, поки минуть і останні дві. Ви визнаєте, що ви президент «Республіки»?

— Визнаю, — каже він.

— Добре, — кажу я. — Отже, зрозумійте мене. Треба приставити до Нью-Йорка Дж. Черчілла Уорфілда, президента страхової компанії «Республіка». А також гроші, належні згаданій компанії, замкнені тепер в отому саквояжі, в незаконному володінні згаданого Дж. Черчілла Уорфілда.

— О-о! — каже молода леді, начебто думаючи. — Ви хочете нас одвезти назад до Нью-Йорка?

— Мені потрібен містер Уорфілд. Вас ніхто ні в чому не звинувачує, міс. Але вам, звичайно, дозволяється повернутись туди разом з вашим батьком.

Раптом дівчина тихенько скрикнула й схопила старого за шию.

— О батьку, батьку! —