Читати книгу - "Демократія"

формування мало підтримку СРСР, а також торгувало зброєю й кокаїном із російською мафією. Низові підрозділи підтримки добували гроші й навіть рекрутів серед прихильників марксизму в Європі та в обох Америках.

У Колумбії ФАРК ставала домінантною силою в політичному житті. Звичайним явищем у 1980-ті стали бомбізм, убивства й викрадення людей. Не дивно, що утворилося праве крило, яке цьому протистояло. Землевласники, які не довіряли уряду в справі захисту, почали оплачувати збройні групи, що їх обороняли. Тож АУК, тобто Об'єднані сили самооборони Колумбії, заповнили пустку на іншому боці політичного спектра. Брутальні й безкомпромісні ескадрони смерті тероризували сільські терени й убивали людей, яких підозрювали в симпатіях до повстанців. Ба більше, набагато численніші поліція та армія закривали на це очі. Праві військові формування мали друзів на високих посадах, і це дозволяло їм діяти безкарно.

Уряд був у розпачі й намагався всіляко зупинити насильство. Почалися мирні переговори, і деякі групи демобілізувалися, але ФАРК та АУК процес не зачепив. Тож і далі шалів терор. На виборах 1990-го було вбито трьох кандидатів у президенти. Намагаючись посилити вплив уряду, 1991 року скликано конституційний конвент, що розширив права президента, але дарма.

Уряд усе ще не знав, на яку стати — то поборював повстанців, то намагався замиритися. Коли 1998 року президент Андрес Пастрана вирішив вивести урядові війська з п'ятьох муніципалітетів, ФАРК відсвяткувала перемогу, посиливши терор у центрах із найбільшим населенням. Пастрана успадкував безлад від свого попередника, що його каденція була позначена корупційними скандалами, і відчував: вибору в нього немає. Проте він недооцінив зростаючу силу ФАРК і ступінь посилення повстанців через його рішення.

Наприкінці XX ст. колумбійські військові та поліція не мали доступу до приблизно 30 % країни. Послаблена держава не мала змоги боронити ні своїх людей, ні територію. В руках правих військових формувань та лівих повстанців були засоби насильства, і вони воліли їх використовувати. Колумбія здавалася занапащеною державою.

Розроблення й перероблення «Плану Колумбія»

Наприкінці 1990-х уряд США зрозумів, що не може більше стояти осторонь, коли Колумбія занурюється в хаос. Наркотики походили з регіону Анд і зокрема з Колумбії, а далі переправлялися до американських міст, бо ФАРК та інші картелі знаходили охочих їх купувати потойбіч кордону зі США. «Війна з наркотиками» не мала успіху, бо не було стратегії припинення їхнього надходження з Південної Америки. Вашингтон вирішив втрутитися. Команда президента Клінтона розробила «План Колумбія» і розпочала його реалізацію 1999 року за підтримки обох партій у Конгресі.

Одні аспекти цього заходу були зрозумілими, інші — ні. Очевидно, що США хотіли спинити трафік наркотиків і допомогти колумбійській владі стабілізувати країну. Це означало роботу проти картелів і врожаю наркотичного зілля за допомогою авіарозпилення хімікатів, перешкоджання, захоплення та ліквідацію наркодилерів, щоб припинити їхній контроль над частинами країни. План передбачав розширення допомоги фермерам у надії, що вони відвернуться від повстанців і почнуть вирощувати альтернативні культури, а не коку. У цей спосіб програма намагалася дати раду економічним і безпековим викликам, які вели до хаосу.

Плутанина в реалізації Плану сталася через невизначеність зі ступенем втручання США у громадянський конфлікт і підтримку колумбійських військових у боротьбі з повстанцями та озброєними групами. Члени ФАРК у деяких колах розглядалися як борці за свободу проти землевласників-глитаїв. І ще одна проблема. Поліція й військовики, які були отримувачами допомоги США, тісно перепліталися, на жаль, із правими озброєними загонами, які вдавалися до злочинів у ім'я порядку. Політику та насильство, що чинили повстанці, непросто було відокремити від наркоторгівлі. «План Колумбія» чесно і наполегливо виконувався, допомога зростала з кожним фінансовим роком, хоча залишалося невирішеним питання про те, чи допомагати озброєною рукою уряду в боротьбі з повстанцями.

Коли в 2001 році Джордж В. Буш обійняв посаду, він уважав, що «План Колумбія» не має під собою ґрунту, якщо не врегульовані ці напруження в стосунках. Він попросив мене провести огляд нашої політики щодо Колумбії у Раді національної безпеки. Проте після нападів 9/11 питання про стан справ із «Планом Колумбія» (і багато інших проблем зовнішньої політики) привертало менше уваги, бо ми всі переймалися нагальними потребами оборони країни.

Невідповідність підходу Боготи до проблеми також ускладнювала американську політику. 2 червня 2001 року Пастрана підписав із ФАРК «угоду про гуманітарний обмін» в'язнів на солдатів. Того ж року у жовтні уряд підписав із ФАРК угоду в Сан-Франциско-де-ла-Сомбра, зобов'язуючись обговорити припинення вогню. Пастрана удев'яте погодився продовжити існування безпечних демілітаризованих зон, цього разу до січня 2002 року. Зони стали притулком для ФАРК, де можна тренувати бійців і безкарно розпочинати наступ. Урядові блокпости довкола зон виявилися неефективними і сприяли викраденням за викуп.

Проте, погодившись на продовження часу існування зон безпеки, Пастрана спробував вдатися до сили й до перемовин, аби передати ФАРК свій месидж. Він збільшив кількість військових блокпостів і розвідувальних рейдів демілітаризованих зон. У відповідь ФАРК відмовилася продовжувати мирні переговори. Тоді Пастрана мобілізував 12 000 військових із підтримкою з повітря. Не встиг уряд розпочати дії, як дипломати з 10 країн і католицька церква в останню хвилину підписали угоду. Розпочалися мирні перемовини.

Беручи до уваги останню спробу Пастрани, президент Буш вирішив повернутися до проблеми військової допомоги взимку 2002 року. Він хотів надати колумбійському уряду сильнішу підтримку. Адміністрація Буша вже визнала ФАРК, Національну визвольну армію та АУК терористичними угрупованнями. А тепер вона хотіла гнучкості у використанні антитерористичного фінансування супроти повстанців. Була потреба захистити важливі нафтогони, на які постійно нападали ліві партизани. І все-таки, як зауважила «Нью-Йорк таймс», це означало «різкий відхід» від політики США, яка зосереджувалася виключно на боротьбі з наркоторгівлею[99]. З погляду адміністрації, обидва завдання — знищення наркоторгівлі та ліквідація повстанців — були нерозривно пов'язані між собою. Це робило політику США зрозумілою. Подальші події змінять спосіб мислення колумбійського уряду.

Через кілька днів «Нью-Йорк таймс» повідомила, що четверо колумбійських повстанців захопили літак на внутрішньому рейсі зі старшим сенатором Хорґе Едуардо Ґехем Турбаєм на борту. Це стало останньою краплею для Пастрани, котрий оголосив про призупинення мирних переговорів. Коли повстанці проігнорували ультиматум про звільнення сенатора, колумбійські війська розпочали наступ та відновили контроль над головними містами півдня країни. Але ФАРК отаборилася в джунглях і продемонструвала свою силу, викравши Інґрід Бетанкур, кандидата на президентських виборах 2002 року.

Пастрана звернувся до США по невідкладну військову допомогу.