Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

вижив. Перше пояснення – консерви, які ви всі їли. Та припустімо, що лікар виявиться надто підозріливим і не повірить у версію з консервами. У вашій коморі – пакет миш’яку. На нижній поличці – пакет чаю. У верхній поличці дуже зручна щілина. Природно припустити, що миш’як таким чином випадково потрапив у чай. Джонні звинуватили б у необережності – і все.

– Я… я не розумію, що ви маєте на увазі, – видихнув Дінсмід.

– Гадаю, розумієте.

Мортімер узяв іншу чашку й наповнив другу пробірку. До першої він приліпив червону наліпку, а до другої – синю.

– У пробірці з червоною наліпкою, – сказав він, – чай із чашки вашої дочки Шарлотти. В іншій – з чашки вашої дочки Магдалени. Готовий заприсягтися, що в першій я знайду в чотири або й п’ять разів більше миш’яку, ніж у другій.

– Ви псих! – сказав Дінсмід.

– Ні, звісно, ні. Я не з таких. Сьогодні ви сказали мені, містере Дінсмід, що Магдалена вам наче дочка. Шарлотта – ваша прийомна дитина, дівчинка, настільки схожа на свою матір, що сьогодні, коли я тримав у руках мініатюрний портрет її матері, я помилково подумав, що це зображення самої Шарлотти. Ваша власна дочка мала успадкувати те багатство. Але оскільки було б неможливо вічно тримати Шарлотту подалі від людських очей і хтось, хто знав її маму, міг помітити схожість, то ви вирішили, що краще… додати трохи миш’яку на дно чашки з чаєм.

Раптом місіс Дінсмід розреготалася, вигинаючись у дикій істериці.

– Чай, – пропищала вона, – тому він сказав «чай», а не лимонад.

– Притримай свого язика! – сердито гаркнув чоловік.

По інший бік столу на Мортімера широко розплющеними очима приголомшено дивилася Шарлотта. Потім він відчув чиюсь руку на своєму плечі. Магдалена відвела його вбік.

– Он ті… – Вона вказала на пробірки. – Татко. Ви ж не хочете…

Мортімер поклав руку їй на плече.

– Дитино моя, – сказав він, – ви не вірите в минуле, а я вірю. Я вірю, що цей будинок має особливу атмосферу. Якби ви не переселилися сюди, – я кажу, можливо, – у батька не виник би такий план. Я збережу ці дві пробірки, щоб захистити Шарлотту тепер і в майбутньому. Але я більше нічого не робитиму – на знак подяки, якщо можна так сказати, тій руці, яка написала «S.O.S.».

Коли існує заповіт

– Понад усе уникайте переживань та емоційного збудження, – мовив лікар Мейнелл притаманним лікарям заспокійливим тоном.

Місіс Гартер, так, як часто буває з людьми, які слухають заспокійливі, але пусті слова, відчула радше сумніви, ніж полегшення.

– Є певна серцева недостатність, – плавно продовжував лікар, – але немає про що турбуватися. Можу вас у цьому запевнити. Хоча, – додав він, – було б добре встановити ліфт. Еге ж? Що скажете?

Місіс Гартер здавалася стурбованою.

І навпаки, лікар Мейнелл, схоже, був задоволений собою. Причиною того, що йому подобалося відвідувати багатих пацієнтів більше, ніж бідних, було те, що він міг використовувати свою багату уяву, приписуючи лікування від їхніх хвороб.

– Так, ліфт, – сказав Мейнелл, намагаючись подумати про ще щось, більш ефектне, але не зміг. – Тоді ми уникнемо надмірного навантаження. Щоденні прогулянки рівною місцевістю в погідні дні, але уникайте пагорбів. І понад усе, – щасливо закінчив він, – намагайтеся розслабитися подумки. Не роздумуйте про своє здоров’я.

Із небожем старої леді, Чарльзом Ріджвеєм, лікар був трохи відвертішим.

– Не зрозумійте мене неправильно, – мовив він. – Ваша тітка може жити багато років, мабуть, так і буде. Утім, шок або перенапруження може загнати її в домовину, ось так! – Він клацнув пальцями. – Вона мусить провадити дуже спокійне життя. Але, звичайно, не дозволяйте їй засиджуватися. Жінка має бути бадьорою, а мозок потрібно чимось захопити.

– Захопити, – задумливо повторив Чарльз Ріджвей.

Останній був розважливим юнаком. І вірив у сприяння його власним намірам, коли тільки можливо.

Того вечора він запропонував установити радіоприймач.

Місіс Гартер, уже серйозно засмучена думкою про ліфт, була стривожена й уперта. Чарльз діяв красномовно та переконливо.

– Не знаю, чи мене цікавлять ці новомодні речі, – жалібно сказала місіс Гартер. – Хвилі, сам розумієш, електричні хвилі. Вони можуть нашкодити мені.

Чарльз у досконалій і люб’язній манері вказав на несерйозність цієї думки.

Місіс Гартер з надто поверхневими знаннями з цієї теми, але з непохитістю власної думки, не дозволяла переконати себе.

– Уся та електрика, – боязко бурмотіла вона. – Ти можеш казати все, що тобі подобається, Чарльзе, але на деяких людей таки впливає електрика. У мене завжди жахливий головний біль перед грозою. Я знаю це.

І вона переможно кивнула.

Чарльз був терплячим, але наполегливим молодим чоловіком.

– Моя люба тітонько Мері, – мовив він. – Дозвольте пояснити вам.

Юнак виявився майже фахівцем у цій темі. Він виголосив майже цілу лекцію: захопившись, говорив про радіолампи з яскравим і з тьмяним розжаренням, про високу й низьку частоти, про підсилювачі й конденсатори.

Місіс Гартер, занурена в море незрозумілих слів, здалася.

– Звичайно, Чарльзе, – тихо мовила вона, – якщо ти справді думаєш…

– Моя люба тітонько Мері, – з ентузіазмом провадив небіж. – Це річ саме для вас, щоб уберегти вас від нудьги й усього такого.

Невдовзі після того встановили ліфт, приписаний лікарем Мейнеллом, – і це було для місіс Гартер майже рівноцінно смерті, оскільки, як і в багатьох інших старих леді, у неї була глибока неприязнь до незнайомців у будинку. Вона підозрювала їх усіх до одного в тому, що вони накидали оком на її старе срібло.

Після ліфта прибув радіоприймач. Місіс Гартер залишили, щоб роздивитися той огидний їй предмет – велику громіздку коробку, нашпиговану кнопками.

Чарлі використав усе своє натхнення, щоб примирити їх обох. Молодий чоловік був у своїй стихії: він крутив кнопки, у той же час демонструючи красномовство.

Місіс Гартер сиділа в кріслі з високою спинкою, терпляча і ввічлива, глибоко переконана, що ці новомодні видумки були нічим іншим, як цілковитою дурницею.

– Послухайте, тітко Мері, ми зловили Берлін, хіба не чудово? Чуєте голос?

– Я не чую нічого, окрім великої кількості гудіння і цокання, – сказала місіс Гартер.

Чарльз продовжив крутити кнопки.

– Брюссель, – оголосив він з ентузіазмом.

– Справді? – сказала місіс Гартер без жодного сліду зацікавленості.

Чарльз знову повернув кнопки, і в кімнаті залунало дике виття.

– Тепер схоже, що ми в собачому розпліднику, – мовила місіс Гартер, яка, попри свій вік, любила щось вибрикнути.

– Ха-ха! – сказав Чарльз. – Ви ще й жартуватимете, еге ж, тітко Мері? Це ж дуже добре!

Місіс Гартер не могла стримати усмішки. Чарльз їй дуже подобався. Упродовж декількох років із нею жила племінниця, Міріам Гартер. Вона мала намір зробити дівчину своєю спадкоємицею, але вони з Міріам не