Читати книгу - "Червоний Дракон"

було спалити його просто в машині. Він хотів поспілкуватися з Фредді чи тривало його мучити.

– Або він це зробив у вантажному відсіку фургона, або кудись його відвіз, – сказав Кроуфорд. – Судячи з відтинку часу, гадаю, що кудись відвіз.

– У якесь безпечне місце. І якщо гарненько закутав, то в будинку для старих Лаундз не привернув би уваги, ані на вході, ані на виході, – сказав Осборн.

– Проте шуму мало бути багато, – міркував Кроуфорд. – Та й прибирати треба опісля. Припустимо, він уже мав крісло, мав фургон, мав безпечне місце, де зміг обробити Лаундза. Чи не схоже на… домівку?

В Осборна задзвонив телефон. Капітан загарчав у слухавку:

– Що?.. Ні, я не хочу говорити з «Базікалом»… Ну то я сподіваюсь, що у справі. Давайте її… Так, капітан Осборн… Коли? Хто перший відповів на дзвінок – комутаційна? Будь ласка, не відпускайте поки цю дівчину. Ще раз, що він вам сказав… За п’ять хвилин до вас приїде офіцер.

Осборн поклав слухавку й замислено поглянув на телефон.

– Хвилин п’ять тому секретарці Лаундза хтось зателефонував, – сказав він. – Вона присягається, що то був голос Лаундза. Він щось сказав, вона погано розібрала, щось про «…силу Великого червоного дракона». Принаймні так вона розчула.

24

Доктор Фредерік Чилтон стояв у коридорі перед камерою Ганнібала Лектера. Разом із Чилтоном прийшли три здоровенні санітари. Один мав гамівну сорочку та перев’язи на ноги, другий тримав балончик «Мейсу». Третій заряджав рушницю ампулою з транквілізатором.

Лектер сидів за своїм столом, вивчав статистичні таблиці й робив нотатки. Він чув кроки, що наближалися до камери. Чув, як за спиною клацнув набійник рушниці, але продовжував читати та жодним порухом не видавав, що знає про присутність Чилтона.

Опівдні Чилтон відправив йому газети й зачекав до вечора, аби накласти покарання за допомогу Дракону.

– Докторе Лектер, – сказав Чилтон.

Лектер озирнувся:

– Доброго вечора, докторе Чилтон.

На санітарів він не звернув уваги. Дивився лише на Чилтона.

– Я прийшов по ваші книжки. По всі книжки.

– Зрозуміло. Чи можу я дізнатися, на скільки ви їх забираєте?

– Залежить від вашої поведінки.

– Це ваше рішення?

– Штрафні санкції тут призначаю я.

– Звісно, що ви. Вілл Ґрем не став би цього вимагати.

– Спиною до сітки, й одягайте сорочку, докторе Лектер. Двічі не проситиму.

– Певна річ, докторе Чилтон. Сподіваюся, це тридцять дев’ятий – від тридцять сьомого груди спирає.

Доктор Лектер одягнув сорочку, наче то був вечірній костюм. Санітар простягнув крізь ґрати руки й закріпив перев’язи на спині.

– Покладіть його на ліжко, – сказав Чилтон.

Поки санітари вичищали книжкові полиці, Чилтон протер окуляри, узяв ручку й став копатися в особистих документах Лектера.

Лектер спостерігав за ним із темного кутка своєї камери. Навіть у перев’язах йому була притаманна незвичайна грація.

– Під тою жовтою папкою, – тихо мовив Лектер, – ви знайдете талончик із відмовою, що вам надіслали з «Архівів». До мене він потрапив випадково разом із листами, що прийшли з «Архівів» мені. На жаль, я розкрив конверт, не глянувши. Перепрошую.

Чилтон почервонів. Заговорив до санітара:

– Зніміть, мабуть, сидіння з унітаза доктора Лектера.

Чилтон поглянув на статистичну таблицю. Згори Лектер написав свій вік: 41.

– І що це у вас таке? – спитав Чилтон.

– Час, – відповів доктор Лектер.

Завідувач секції Браян Зеллер ніс до відділу інструментального аналізу пакунок від кур’єра й коліщата з візка, ідучи з такою швидкістю, що габардинові штани свистіли.

Персонал, якого затримали після денної зміни, дуже добре знав цей звук: Зеллер поспішає.

Затримок уже було вдосталь. Змучений кур’єр запізно вилетів із Чикаго через негоду, потім літак звернув до Філадельфії, тож чоловіку довелося винаймати автівку та самотужки їхати до лабораторії ФБР у Вашингтоні.

Поліцейська лабораторія в Чикаго працює вправно, проте для певних аналізів там бракує устаткування. Зеллер був готовий провести ці аналізи просто зараз.

Біля мас-спектрометра він лишив пластівці фарби з дверцят Лаундзової машини.

Беверлі Кац із відділу волосся й волокон отримала коліщатка, якими мала поділитися з іншими секціями.

Останньою зупинкою Зеллера була маленька спекотна кімната, де Лайза Лейк схилилася над своїм газовим хроматографом. Вона перевіряла попіл з одного підпалу у Флориді, стежила за голкою, що виписувала шпилясту лінію на рухомій стрічці.

– Рідина для розпалювання «Ейс», – сказала вона. – Ось чим він скористався.

Вона вже перебачила стільки зразків, що могла визначити марку палива без довідників.

Зеллер відірвав погляд від Лайзи Лейк і мовчки докорив собі за те, що милується жінкою в робочий час. Прочистив горло й підняв угору дві блискучі бляшанки з-під фарби.

– Чикаго? – запитала Лайза.

Зеллер кивнув.

Вона перевірила стан бляшанок і печатки на кришках. В одній лежав попіл від інвалідного візка, у другій – перетліла плоть Лаундза.

– Довго воно пролежало в бляшанках?

– Шість годин, як мінімум, – відповів Зеллер.

– Зроблю парофазу.

Вона проштрикнула кришку шприцом із товстою голкою, витягнула повітря, закорковане разом із попелом, і одразу ввела його в газовий хроматограф. Внесла кілька поправок. Поки зразок рухався пʼятисотфутовою трубкою хроматографа, самописець стрибав широкою паперовою стрічкою.

– Неетилований… – сказала Лейк. – Це газохол, неетилований газохол. Нечасто трапляється.

Вона хутко погортала швидкозшивач із таблицями зразків.

– Марку поки назвати не можу. Ще зроблю аналіз із пентаном, тоді все тобі розкажу.

– Добре, – відповів Зеллер.

Пентан розчинить у попелі рідини, а потім у хроматографі відбудеться фракціонування, що виділить рідини для більш детального аналізу.

О першій ночі Зеллер отримав усі можливі результати.

Лайза Лейк зуміла визначити марку газохолу: Фредді Лаундза спалили сумішшю Servco Supreme.

Ретельне вишкрібання канавок на коліщатках виявило два види волокон від килимів – вовняні та синтетичні. Пліснява в бруді вказувала на те, що крісло довго стояло в прохолодному темному місці.

Інші результати були менш задовільними. Пластівці фарби не збігалися з жодним заводським фарбуванням. Їх йонізували в мас-спектрометрі й порівняли зі зразками національних автомобільних фарб. З’ясувалося, що то високоякісна емаль Duco, якої виробили аж 186 000 галонів87 протягом першого кварталу 1978 року й розповсюдили в кількох мережах автофарбування.

Зеллер дарма сподівався визначити компанію-виробника автівки й приблизну дату випуску.

Усі результати він надіслав у Чикаго телексом.

Поліцейський департамент Чикаго забажав повернути коліщата. Їх загорнули в неналежний, як на кур’єра, пакунок. Туди ж Зеллер вклав лабораторні звіти в письмовому вигляді, а також лист і згорток від Ґрема.

– Я вам не «Федерал експрес»88, – мовив курʼєр, пересвідчившись,