Читати книгу - "Леді Африка"

будь-якої подорожі.

По тому, як прибрали зі столу, майже всі розсілися на стільцях навколо каміна, дехто примостився на лавах чи великих м’яких подушках. Карен сиділа в кутку, схожа на витвір мистецтва: в одній руці тримала довгий мундштук із чорного дерева для сигарети, а в другій — келих із червоного скла. Деніс сів поряд, і коли я підійшла ближче, то почула, що вони говорять про Вольтера. Кожен поспішав закінчити фразу за іншого. Вони нагадували половинки цілого і, здавалося, завжди сиділи ось так, нахилившись одне до одного з блиском в очах.

Наступного дня я встала на світанку та поїхала з чоловіками стріляти. Поклала в мішок більше качок, ніж інші, крім Деніса, й отримала кілька попліскувань по спині.

— Якщо я втрачу пильність, ти настріляєш більше за мене, — сказав Деніс, не випускаючи з рук рушниці.

— Це буде дуже страшно?

— Насправді, це було б чудово.

Він примружився від сонця.

— Мені завжди подобалися жінки, які вміють стріляти та добре їздити на конях... З тих, що міцно тримаються на ногах, а всіх інших тримають у напрузі. А ще такі жінки здатні осоромити деяких чоловіків.

— Такою була ваша мати? Ваше захоплення звідти?

— Так, вона була сильною жінкою. І з неї вийшов би великий мандрівник, якби вона не мала стільки справ по господарству.

— Бачу, родинне життя вам не до вподоби.

Я розуміла його позицію. Він ставав дедалі зрозумілішим для мене.

— Це життя таке обмежене, хіба ні?

— Тоді, Африка — найкращі ліки. Тут рвуться всі пута. Хіба вона колись розчаровувала вас? Я маю на увазі, ви колись думали, що це місце на вас тисне?

— Ніколи.

Він сказав це просто, не замислюючись.

— Вона завжди нова. Завжди по-різному розкривається, чи не так?

— Так, — погодилась я.

Саме це, що я хотіла сказати Джинджер минулого вечора, те, що відчувала, але не могла дібрати слів. Кенія постійно скидала шкіру й показувала себе іншою знову та знову. І для цього не потрібно було нікуди плисти. Достатньо озирнутися навколо.

Коли Деніс робив широкі кроки своїми довжезними ногами, я намагалася за ним встигати у своїх важких від налиплого болота чоботях, — не полишало відчуття, що в нас із ним забагато схожого. Я не могла змагатися з Карен у витонченості й інтелекті. І ніколи не зможу... Але й вона не мала того, що було в мене.

Коли ми повернулися до «Мбоґані», на подвір’ї стояли два вишукані автомобілі: на вечірку приїхали нові гості: містер і місіс Карсдейл-Лак — заможна пара, яка керувала елітною кінною фермою «Інґлвуд» на півночі Моло; Джон Карберрі зі своєю вродливою дружиною Майєю, які володіли кавовою плантацією на півночі поблизу Ньєрі, по той бік Абердере.

Карберрі походив з ірландських аристократів, але з його вигляду я би про це ніколи не здогадалася. Він був доволі брутальним, довготелесим і білявим, говорив з виразним американським акцентом, особливо тоді — як мені розповідали спільні знайомі, — коли мова заходила про Ірландію та його тамтешній спадок.

Карен відрекомендувала його мені як «лорда Карберрі», але він бадьоро потрусив мою руку та виправив її протягло назвавши своє ім’я — Джейсі.

Майя була молода й приваблива, в легкій шовковій сукні, мереживних панчохах і туфлях, у яких підносилася над неохайною старомодною місіс Карсдейл-Лак, яка постійно обмахувалася віялом та скаржилася на спеку.

— Наступного тижня ми з Джейсі їдемо до Америки, — говорила Майя Карен та місіс Карсдейл-Лак. — Збираємося там закінчити мою підготовку пілота.

— Скільки годин ви вже налітали? — поцікавився Деніс.

— Лише десять, але Джейсі каже, що я почуваюся в небі, мов риба у воді.

— Я сам страх як хочу туди піднятися, — сказав Деніс. — Під час війни пройшов сертифікацію, але потім не мав можливості політати або цього клятого літака...

— Візьми нашого, — сказав Джейсі. — Я надішлю телеграму, коли ми будемо повертатися.

— Для цього потрібна велика практика? — насторожено спитала Карен.

— Це як їзда на велосипеді, — безтурботно відповів Джейсі, й обоє чоловіків пішли розглядати нову гвинтівку.

Літаки були чимось зовсім новим для мене. У тих небагатьох випадках, коли я бачила, як один розрізував блідо-блакитне небо над моєю головою клубами диму, вони здавалися мені дурнуватими й нікчемними дитячими іграшками. Але Деніса, вочевидь, причаровували польоти так само, як і Майю.

— Вас не лякає, що ви можете впасти? — несхвально поцікавилася місіс Карсдейл-Лак, і далі обмахуючи долонею свої спітнілі обличчя та шию.

— Усім потрібно чимось займатися.

Майя усміхнулась, і на її рожевій щоці з’явилась ямочка.

— Принаймні від мене залишиться гарна пляма.

30

олодіння брата Берклі, Гелбрейта Коула, звалися «Кікопеєм». Вони розташовувалися край західного берега озера Ельментейта, біля гарячого джерела. У масаї назва «Кікопей» означала «місце, де зелене перетворюється на біле». Там постійно пузирилася та повільно відпливала, подібна до снігових пластівців, вуглекисла сода. Вона забиралася в горлянку. А ще могла обпекти очі, та все одно тутешні води вважалися цілющими. Купаючись тут, часто доводилося відганяти змій і скорпіонів. Я цього не робила б, хоч би скільки там було гарячої води, проте залюбки разом із Ді поїхала до «Кікопею» наступного дня після Різдва. Хотіла розвіяти нудьгу, сподівалася, що там буде весело.

Одразу по прибутті ми побачили Деніса й Берклі, які влаштувалися біля вогнища просто неба з коктейлями в руках. Вони опинилися тут уночі, ледь у темряві допленталися до цієї місцини від Ґілґіла[29], де в них поламалося авто. Карен залишилась у «Мбоґані».

— Спочатку ми хотіли полагодити пружини за допомогою батога з сиром’ятної шкіри, — пояснив Берклі, — але було занадто темно. Зрештою, ми взяли з собою качок та подалися сюди. — Дев’ять кілограмів качок, — додав Деніс.

— Вам шалено пощастило, що не наткнулися на левів, — сказав Ді.

— Саме про це я й думав, — сказав Берклі, — точніше, намагався про це не думати.

Вітаючись зі мною, Деніс поцілував мене в щоку.

— Непоганий у тебе вигляд, Берил.

— Та невже? — вигукнув Берклі.

— У Берклі власна думка про те, що слід говорити жінці, — сказала Нелл, дружина Гелбрейта.

Вона була невеличка й чорнява, як Карен, але не користувалася пудрою та тінями для повік і не мала такого гострого