Читати книгу - "Маятник Фуко"

коріння у Третьому Світі й налаштувався відвідати Байю. Я вирушив, тримаючи під пахвою історію культури епохи Відродження та книжку про Розу і Хреста, яка нерозрізаною лежала на книжковій полиці.

26

Усі традиції землі слід розглядати як передання однієї материнської, фундаментальної традиції, яка від початку була припоручена грішній людині та її першим паросткам.

(Louis-Claude de Saint Martin, De I’esprit des choses, Paris, Laran, 1800, II, «De l’esprit des traditions en général»)

І я побачив Салвадор, Салвадор да Байя де Тодуш уш Сантуш, «Чорний Рим», і його триста шістдесят п’ять церков, що вимальовуються на тлі лінії пагорбів чи простягаються вздовж затоки і в яких віддається честь богам африканського пантеону.

Ампаро знала одного художника-примітивіста, який розмальовував великі дерев’яні плити біблійними та апокаліптичними видіннями, яскравими, наче середньовічні мініатюри, з коптськими та візантійськими елементами. Він, природно, був марксистом і говорив про неминучість революції, мрійливо проводячи дні у захристії святині Носу Сенор ду Бонфін, де тріумфував horror vacui[70]: наїжена вотивними дарами, що звисали зі стелі й вкривали стіни, вона була заповнена містичною мішаниною срібних сердець, дерев’яних протезів ніг та рук, зображень чудесних спасінь у розпалі гаряче-червоних штормів, морських смерчів, вирів. Він завів нас до захристії іншої церкви, заповненої меблями, що пахли палісандровим деревом. «Хто зображений на цій картині», запитала Ампаро паламаря, «святий Юрій?»

Паламар кинув на нас змовницький погляд: «Усі зовуть його святим Юрієм, і краще називати його саме так, інакше парох сердитиметься, але це — Ошосі[71]».

Впродовж двох днів художник водив нас по навах та монастирських дворах під прикриттям оздоблених фасадів, схожих на срібні тарілки, вже почорнілі й зужиті. Нас супроводжували поморщені й кульгаві причетники, захристії вивертало від золота та олова, важких скринь, дорогоцінних рам. Уздовж стін, у кришталевих вітринах височіли статуї святих у натуральну величину, що спливали кров’ю, з посипаними рубіновими краплями відкритими ранами, постаті Христів з червоними від кровотечі ногами, що судомилися від страждання. У мерехтінні пізньобарокового золота я побачив янголів з етруськими обличчями, романських грифонів та орієнтальних сирен, що визирали з-за капітелей.

Я мандрував старовинними вулицями, зачарований їх назвами, що звучали піснею, — Руа-да-Аґонія, Авеніда-душ-Амореш, Травеса-де-Шіку-Д’ябу… Я потрапив до Салвадору тоді, коли уряд, чи хто там замість нього, робив у старому місті чистку, аби прибрати з нього тисячі борделів, але діло не дійшло ще й до половини. Біля підніж цих безлюдних, наче прокажених, церков, засоромлених своєю пишнотою, все ще простягалися смердючі завулки, в яких кишіло п’ятнадцятилітніми чорношкірими проститутками, старими крамарками, що торгували африканськими солодощами, сидячи навпочіпки вздовж хідників і пильнуючи вогню під своїми горщиками, кишіло ватагами сутенерів, що танцювали серед струмків помиїв під звуки транзистора з поблизького бару. Колишні палаци колонізаторів, увінчані вже зовсім затертими гербами, перетворилися на доми терпимости.

На третій день ми пішли з нашим гідом до бару в одному з готелів верхнього міста, у його вже відновленій частині, на вулиці, повній розкішних антикваріятів. Він мав побачитися, як він нам сказав, з одним італійцем, що хотів придбати, не торгуючись, одну з його картин три на два метри, на якій тьма вишикуваних янголів вступала в остаточну баталію з ворожими легіонами.

Ось так ми й познайомилися з паном Альє. Бездоганно зодягнений, попри спеку, в темний двобортний костюм у делікатну смужку, окуляри в золотій оправі на рожевому обличчі, волосся зі сріблиною. Він поцілував руку Ампаро, як людина, яка не вміє по-іншому вітатися з дамою, і замовив шампанського. Художник збирався йти геть, Альє вручив йому жмут дорожніх чеків і звелів прислати витвір мистецтва собі до готелю. Ми залишилися, щоб порозмовляти. Альє говорив португальською правильно, але як людина, що вивчила мову в Лісабоні, і це робило його ще більш подібним на старосвітського джентльмена. Він розпитав про нас, зробив декілька зауваг щодо можливого женевського походження мого прізвища, зацікавився родинною історією Ампаро і якимось чином здогадався, що її родина походить із Ресіфе. Одначе про своє походження він висловився досить туманно. «Таких, як я, тут чимало», сказав він, «у моїх генах змішалися незліченні раси… Прізвище моє італійське, воно походить від давнього маєтку одного з моїх предків. Авжеж, можливо, шляхетське, та хто на це зважає у наш час. Я в Бразилії з цікавости. Мене приваблюють усі форми Традиції».

У Мілані, де він мешкає вже декілька років, у нього є чудова бібліотека з релігійних наук, сказав він мені. «Зайдіть до мене, коли повернетесь, у мене чимало цікавих речей, від афро-бразилійських обрядів до культів Ісіди в пізній Римській Імперії».

«Страшенно люблю культи Ісіди», заявила Ампаро, яка часто з гордощів любила вдавати з себе пустоголову. «Гадаю, про культи Ісіди ви знаєте все».

Альє скромно відповів: «Лише про ту невелику їх частину, яку мені вдалося побачити».

Ампаро намагалася відвоювати територію: «Хіба то не було дві тисячі років тому?»

«Я не такий молодий, як ви», усміхнувся Альє.

«Як Каліостро», пожартував я. «Хіба це не він одного разу, проходячи повз розп’яття, буркнув до свого служника, так, що й інші почули: ‘Казав же я цьому юдеєві того вечора, щоб він стерігся, та він не захотів мене послухати’?»

Альє заціпенів. Мене охопив острах, що жарт вийшов невдалий і я зробив спробу вибачитись, але наш господар із заспокійливою усмішкою перебив мене. «Каліостро був баламут, адже чудово відомо, коли і де він народився, йому не вдалося навіть довго пожити. Він вихвалявся».

«Без сумніву».

«Каліостро був баламут», повторив Альє, «але це не означає, що не було і нема людей вибраних, яким дано перейти через багато життів. Сучасна наука так мало знає про процес старіння, тому зовсім не неймовірно, що смертність є лише результатом поганого виховання. Каліостро був баламут, а от граф де Сен-Жермен ні, і коли він твердив, що декотрих своїх хімічних секретів навчився від стародавніх єгиптян, він, очевидно, не вихвалявся. Але оскільки ніхто йому не вірив, коли він згадував ці епізоди, то з чемности супроти своїх співрозмовників він удавав, що жартує».

«А ви вдаєте, що жартуєте, аби довести нам, що говорите правду», промовила Ампаро.

«Ви не лише вродлива, але й надзвичайно кмітлива», сказав Альє. «Але благаю вас, не вірте мені. Якщо я постану перед вами у запорошеному сяйві моїх століть, ваша врода враз зів’яне, а я не міг би собі цього пробачити».

Ампаро була підкорена, а я відчув щем ревнощів. Я перевів розмову на церкви та на святого Юрія-Ошосі,