Читати книгу - "Сонячний Птах"

працювали до пізнього вечора, переглядаючи тисячі фотографій. Раз у раз ми робили паузу, щоб уважніше оглянути особливо цікавий знімок або посміятися, дивлячись на той, який був знятий задля розваги, пригадуючи щасливі дні, які ми прожили разом за стільки місяців.

Нарешті ми добулися до папки з фотографіями білого царя.

– Мій чарівний і таємничий цар, – зітхнула Саллі. – Невже ти більш нічого не можеш повідомити нам? Звідки ти сюди прийшов? Кого ти любив? У скількох битвах ти брав участь, затуляючись бойовим щитом, і хто плакав над твоїми ранами, коли тебе приносили додому з поля битви?

Ми повільно передивлялися товсту паку світлин, знятих з усіх кутів, з усіма можливими змінами освітлення, витримки і техніки друкування фотографій.

Одна деталь на одному зі знімків привабила мою увагу. Думаю, я підняв його цілком підсвідомо. Я пильно вдивлявся в нього, ніби вперше бачив. Я мав таке відчуття, ніби щось тріпотить у мені, наче спійманий птах, ніби електричний струм пробіг по моїх руках.

– Сал, – сказав я і потім замовк.

– Що таке, Бене?

Вона зловила придушене хвилювання в моєму голосі.

– Світло! – сказав я. – Чи ти пам’ятаєш, як ми вперше побачили місто в місячному світлі? Пам’ятаєш, під яким кутом падало тоді світло і якою була його інтенсивність?

– Так, – кивнула вона головою з виразом великої цікавості.

– Ти це бачиш, Сал? – я доторкнувся до обличчя білого царя. – Ти пам’ятаєш той знімок, який я віддав Ло? Пам’ятаєш, який знак був на ньому?

Вона пильно подивилася на фотографію. Тут її не так чітко видно, але вона була тут – та сама ледь помітна форма хреста, накладена на смертельно бліде обличчя.

– Що це? – спантеличено запитала Саллі, крутячи фотографію в руках, щоб спіймати на неї світло.

– Не знаю, – сказав я, йдучи через кімнату до комори, в якій зберігалося всіляке обладнання, й почав там нишпорити. – Але хай мене чорти візьмуть, якщо я не довідаюся.

Я вийшов із комори й подав їй один із ліхтарів на чотири батарейки.

– Візьми це й ходи за мною, Ватсон.

– Схоже, ми робимо свою найкращу роботу вночі, – почала Саллі, й потім до неї дійшло, що вона сказала. – Я не те мала на увазі, – докинула вона, щоб упередити будь-яке моє зауваження непристойного характеру.

У печері було тихо, як у стародавній гробниці, й наші кроки гучно відлунювали, коли ми йшли берегом басейну до портрета білого царя. Пучки світла від наших ліхтарів танцювали на ньому, й він дивився на нас, величний і зосереджений у собі.

– На його обличчі немає знаку, – сказала Саллі, і я почув розчарування в її голосі.

– Зачекай-но.

Я дістав з кишені хусточку. Згорнувши її вдвічі й ще раз удвічі, я затулив скло свого ліхтаря. Яскравий пучок світла ослабнув до жевріння крізь тканину. Я видерся на козли, які були трохи ліворуч від малюнка.

– Вимкни свій ліхтар, – наказав я Саллі й у цій сутіні наблизився до портрета, почав роздивлятися обличчя у присмерковому світлі.

Щока була біла, бездоганна. Я повільно пересував світло, то підіймаючи його вище, то опускаючи нижче, рухаючи його по широкому колу навкруг голови царя.

– Ось воно! – вигукнули ми разом, коли раптом туманні обриси хреста з’явилися поверх блідих рис.

Я закріпив світло в потрібній позиції й уважно оглянув знак.

– Це тінь, Сал, – сказав я. – Я думаю, під малюнком має бути якась нерівність. Щось на зразок канавки або, радше, двох канавок, які перетинаються під прямим кутом й утворюють хрест.

– Розколина у скелі? – запитала Саллі.

– Можливо, – відповів я. – Але вони здаються ідеально прямими, а кут надто точним, аби мати природне походження.

Я відтулив скло на своєму ліхтарі й обернувся до неї.

– Сал, ти маєш на собі щось шовкове?

– Шовкове? – Вона здавалася розгубленою, але швидко прийшла до тями. – Шарф. – Її пальці потяглися до горла.

– Дай мені його, будь ласка.

– Що ти збираєшся з ним робити? – запитала вона, затуляючи долонею клапоть прегарної матерії, що вистромлявся з-під коміра її блузки. – Це справжній «Карден». Він коштував мені королівського статку.

– Я його не зіпсую, – пообіцяв я.

– Ти купиш мені новий, якщо зіпсуєш цей, – остерегла вона мене і, розв’язавши шарф, передала його мені.

– Присвіти-но, – попросив я, і вона спрямувала світло від свого ліхтаря на малюнок царя.

Я накрив шарфом його голову, підтримуючи тканину пальцями лівої руки.

– Що ти, в біса, робиш? – запитала вона.

– Якщо ти коли-небудь надумаєш купити собі автомобіль, який уже був у користуванні, й захочеш переконатися, що він ніколи не потрапляв в аварію, тоді саме в такий спосіб ти шукатимеш ті фізичні вади, яких твої очі не побачать.

Кінчиками пальців правої руки я обмацував поверхню малюнка крізь шовк. Тканина дозволяла пучкам пальців легко ковзати по скельній поверхні, яка підсилювала відчуття її фактури. Я намацав тоненьку канавку, простежив її до перетину з іншою канавкою, просунувся на схід, на північ і повернувся до тієї точки, з якої почав промацування. Пучки пальців намацали правильний прямокутник приблизно в дев’ять на шість дюймів.

– Ти щось намацав?

Саллі не могла стримати нетерпіння. Я не відповідав, бо моє серце підкотилося до рота, а пальці невтомно обмацували скельну поверхню під шовком, просуваючись досить далеко за межі портрета, униз майже до рівня підлоги й угору, наскільки я міг дотягтися.

– О, Бене! Скажи мені! Що ти там намацав?

– Зачекай!

Моє серце тріпотіло, як крила фазана, який щойно відірвався від землі, мої пальці, що ковзали по затуленій шовком скельній поверхні, тремтіли від збудження.

– Я не хочу чекати, нехай тебе чорти візьмуть! – крикнула вона, – скажи мені, в чому річ!

Я стрибнув униз із козлів і схопив її за руку.

– Ходімо.

– Куди ми підемо? – запитала вона, коли я потяг її через печеру.

– Візьмемо фотоапарат.

– Навіщо, нехай тобі біс, навіщо?

– Ми зробимо кілька фотографій.

Я мав два рулони фотоплівки «Кодак Ектахром Аерофільм» зразка 8443 в охолодженому кабінеті, де зберігав запаси фотоплівок. Я замовив цю інфрачервону плівку задля експерименту з фотографуванням викопаних фундаментів міських мурів із вершин пагорбів, але результати мене мало задовольнили. Було забагато скельних прошарків і надто густа рослинність, що перешкоджало робити точні знімки.

Я зарядив фотоапарат рулоном інфрачервоної плівки й надів на лінзу желатиновий світлофільтр «Кодак № 12». Саллі не давала мені спокою, поки я працював, але я відповідав на всі її прискіпування: «Зачекай, і ти все побачиш!»

Я взяв дві дугові лампи, й ми повернулися до печери вже після півночі.

Я використав пряме освітлення, увімкнувши дугові лампи в розетки електричного