Читати книгу - "Кульбабове вино"

спорожнену на дві третини пляшку з коричнево-жовтою рідиною.

— Гей! Щось негаразд із чаклункою!

Містер Чорні почвалав до них; очі його були сонно приплющені, віддих хрипкий і уривчастий.

— І з китайським більярдом негаразд, і з кінемаскопом, і з електричними стільцем «Страть себе за пенс»… — Він грюкнув кулаком по скляному ящику. — Гей, ти там! Ану, оживай!

Чаклунка сиділа незворушно.

— Кожен місяць дорожче коштує її лагодити, ніж я на ній заробляю. — Містер Чорні витяг із-за ящика дощечку з написом «Несправна» й почепив її просто проти чаклунчиного обличчя. — Та негаразд не тільки з нею. Негаразд і зі мною, і з вами, з цим містом, з країною, з цілим світом! Пропади воно все пропадом! — І насварився кулаком на воскову жінку. — На смітник тебе! Чуєш, на смітник!

Він почовгав геть, важко опустився на свій ящик і помацав монетки в кишені фартуха, так ніби там у нього боліло в животі.

— Та ні, не може бути… не може вона зіпсуватися, — вражено мовив Дуглас.

— Вона ж стара, — заперечив Том. — Дідусь каже, вона стояла тут ще тоді, як він був малий, та й раніше теж. То колись же має вона гигнути…

— Ну прошу тебе, — пошепки звернувся Дуглас до чаклунки, — будь ласка, напиши що-небудь, хай Том побачить! — І нишком засунув у проріз ще одну монетку. — Будь ласка…

Хлопці припали до скла, і від їхнього віддиху воно взялося туманними плямами.

І раптом у глибині ящика зашурхотіло, задзижчало.

Чаклунка повільно підвела голову й подивилася на хлопців таким поглядом, що вони аж похололи, і водночас її ліва рука несамовито засіпалась над картами, то спиняючись на мить, то знов пориваючись далі. Та ось голова її похилилась, рука завмерла, машину затрусило, права рука почала соватися туди-сюди, шкрябаючи пером по карті, спиняючись і знову шкрябаючи, а перед тим, як остаточно заклякнути, так шалено шарпнулася, що аж забряжчали скляні стінки ящика. Потім з машини вихопився такий звук, наче вона задихнулась, ковзнуло якесь коліщатко, і в підставлені Дугласові долоні вилетіла малесенька ворожильна карта.

— Вона ожила! Вона знову ворожить!

— А що там на карті, Дуг?

— Те саме, що вона написала мені в суботу. Ось слухай… — І Дуглас прочитав:

— Гей-егей, круть-верть!

Тільки дурень кличе смерть!

Чи не краще танцювати,

Ніж в землі сирій лежати?

Чи не краще веселитись,

І крутитись, і вертітись,

І співати «Гей-егей»?

Хай іде все шкереберть!

Гей-егей, круть-верть!

— І оце все? — спитав Том.

— А внизу приписано: «Віщування: довге, веселе життя».

— Ну, це вже краще! А мені вона поворожить? — Дуглас укинув монетку. Чаклунка задвигтіла. В руки хлопцеві впала карта.

— Хто вибіжить звідси останній, той відьмине гузно, — недбало мовив Том.

Вони вилетіли з Галереї так швидко, що містер Чорні аж хекнув і затис у кулаках мідні центи — сорок п’ять в одному й тридцять шість у другому.

Надворі, у незатишному світлі вуличних ліхтарів, Дуглас і Том зробили жахливе відкриття. Карта була чиста — жодного напису.

— Не може бути!

— Заспокойся, Дуг. Просто випала чиста карта, а втратили ми всього один цент.

— Це ж не просто чиста карта й не просто один цент — ідеться про життя і смерть!

Ставши під самим ліхтарем, навколо якого тріпотіли нічні метелики, поблідлий від хвилювання Дуглас пильно розглядав карту, з шурхотом повертав її то так, то так, намагаючись добачити на ній якісь слова.

— У неї кінчилося чорнило.

— У неї ніколи не кінчається чорнило!

Дуглас кинув погляд на містера Чорні, що сидів у присмерку, допиваючи свою пляшку й клянучи все на світі, і навіть гадки не мав, який він щасливий, що живе в Галереї розваг. «Не дай боже, подумав Дуглас, щоб і Галерея розвалилась. На цьому світі й так досить лиха: зникають друзі, людей убивають і ховають, — то хай хоч Галерея залишиться така, як є, ну, будь ласка…»

Тепер Дуглас збагнув, чому його так вабило до Галереї цілий попередній тиждень та й цього вечора. Бо все там було раз і назавжди усталене, все на своїх місцях, наперед відоме, певне й непорушне: блискучі срібні прорізи для монет; жахлива горила за склом, яку вічно вбиває кинджалом восковий герой, рятуючи ще восковішу героїню; все ті самі втікачі з Пенсільванської в’язниці на незмінній стрічці кінемаскопа, що, приведена в рух тим-таки мідним пенсом, з шурхотом і потріскуванням крутиться на котушках під голою електричною лампочкою, і за маленьким віконцем розгортається шалена гонитва: втікачі щоразу наражаються чи мало не наражаються то на поїзд, то на автофургон, то на трамвай, щоразу летять з пірса в океан, але ніколи не потопають, бо їм призначено знов і знов наражатися на поїзди, автофургони й трамваї і летіти шкереберть з того самого знайомого до дрібниць пірса. Тісні, замкнені в самих собі світи, дешеві хвилинні видовища, що їх пускаєш у хід за пенс, аби знов повторилися давні й незмінні дійства та картини. Досить лиш забажати — і, підхоплені піщаним вітром, зніматимуться в небо на своєму «Соколику» брати Райти[15], і показуватиме зуби в осяйній усмішці Тедді Рузвельт[16], і будуватиметься й горітиме, горітиме й будуватиметься Сан-Франціско, і все те повторюватиметься, аж поки падатимуть у прорізи байдужих машин вологі від спітнілих долонь монетки.

Дуглас обвів поглядом вечірнє місто, де в першу-ліпшу мить могло статися що завгодно. Тут і ввечері, і вдень було надто мало прорізів, щоб укинути в них свої монетки, надто мало випадало тобі карт з віщуваннями, а коли й випадали, то надто мало було в тих віщуваннях сенсу. Тут, у світі людей, ти міг віддати свій час, гроші, молитву і не дістати нічого натомість.

А там, у Галереї, можна було потримати в руках блискавку в електричній машині «Чи довго втерпиш?»: розсунеш убоки хромовані рукоятки — і палючий струм гострим жалом прошиє зсудомлені пальці. Можна було торохнути кулаком по мішку з тирсою і побачити на силомірі, скільки сотень фунтів ти маєш у м’язах, щоб торохнути, як буде треба, по цілому світу. А ще ти міг позмагатися силою з роботом, і чимдуж наваживши на його руку, засвітити лампочки десь посередині стояка з цифрами, а якби здолав суперника, то на самому вершечку спалахнув би справжній фейєрверк.

Отож у Галереї ти знав напевне: зробиш те й те — матимеш те й те. І виходив звідти вмиротворений, мов з якогось уперше відвіданого храму.

Але тепер… Що ж тепер?

Чаклунка ще ворушиться, але нічого не віщує і, як видно, скоро