Читати книгу - "Гробниця"

із знімків, а також пообіцяла бути на зв’язку, якщо з’явиться щось варте уваги. Потім вона перевірила свій поточний рахунок і з полегкістю побачила, що гроші від видавця нарешті надійшли.

Слава Богу.

Було ще кілька особистих повідомлень, серед них — запрошення на весілля двох її університетських друзів у Лос-Анджелесі, яке вона відхилила, а також запрошення на концерт, де мав диригувати її давній шкільний товариш, котрий повернувся до Мілуокі. Це запрошення Мередіт прийняла.

Вона вже збиралася вийти з Інтернету, як подумала, що варто б також поглянути, чи немає якоїсь інформації про пожежу, що сталась у маєтку Домен де ля Кад у жовтні 1897 року. Однак відомостей виявилось не набагато більше, аніж тих, які вона вже встигла почерпнути з готельної рекламної брошури. Потім Мередіт набрала в пошуковому вікні: «ЛЯСКОМБ». Цього разу вона таки дізналася про Жуля Ляскомба дещо нове. З’ясувалося, він був чимось на кшталт історика-аматора, знавця вестготської ери, а також місцевого фольклору та переказів. Він навіть написав кілька книжок і брошур, що були надруковані місцевою приватною друкарською компанією «Буск».

Мередіт зацікавлено примружила очі, клацнула по вказаному лінку, і на екрані з’явилася шукана інформація. Буски — відома місцева родина, власники найбільшого універмагу в Рен-ле-Бені та досить великого друкарського підприємства. Вони також були двоюрідними родичами Жуля Ляскомба й після його смерті успадкували маєток Домен де ля Кад.

Мередіт крутила коліща, аж поки не знайшла те, що шукала. Клацнувши мишею, вона почала читати:

Таро Буска — рідкісна колода, яка мало використовується за межами Франції. Найперші екземпляри цієї колоди були надруковані наприкінці 1890-х видавничою компанією родини Бусків, що розташовувалась поблизу Рен-ле-Бена на півдні Франції.

Дехто вважає, що ця колода походить від набагато древнішої, датованої ще сімнадцятим сторіччям, але вона містить власні унікальні відмінності, серед яких — заміна Господаря, Господині, Сина та Дочки чотирма фігурними картами в кожній масті, котрим притаманні вбрання й іконографія кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Ім’я художника, що створив карти великого аркана, сучасні першій надрукованій колоді, не відоме.

Поруч на столі задзвонив телефон. Мередіт від несподіванки аж підскочила, бо в тиші кімнати дзвінок пролунав пронизливо й гучно. Не зводячи очей з екрана, Мередіт рвучко викинула руку та схопила слухавку.

— Слухаю. Так, це я.

То телефонували з ресторану й цікавились, чи потрібен їй столик. Мередіт зиркнула на годинник комп’ютера та з подивом побачила, що вже була восьма сорок.

— А може, ви щось принесете попоїсти мені в номер? — спитала вона, але її швидко поінформували, що обслуговування номерів припиняється о шостій.

Мередіт розривали суперечливі бажання. З одного боку, вона не хотіла зупинятися — тільки не зараз, коли вже дещо знайшла. Чи мала та знахідка якесь важливе значення — то друга справа. Однак з іншого боку, їй страшенно кортіло їсти. Вона й так пропустила обід, а на порожній шлунок працівник з неї був ніякий.

Досить з мене отих ідіотських галюцинацій біля річки та на дорозі.

— Зараз спущуся, — відповіла Мередіт.

Зберігши в пам’яті сторінку й лінк, вона вимкнула комп’ютер.

РОЗДІЛ 31

— Та що з тобою, в біса, коїться? — роздратовано спитав Джуліан Лоуренс.

— Що зі мною коїться? — вигукнув Хол. — А то ти не знаєш, що! Я щойно поховав свого батька! Чи ти ще щось маєш на думці?

Гепнувши дверцятами «пежо», він рушив до сходів, зірвавши з шиї краватку й запихаючи її в кишеню куртки.

— Не горлай, — зашипів його дядько. — Нам не потрібно зайвих сцен. Їх і так було задосить сьогодні ввечері. — Замкнувши авто, він пішов слідом за своїм племінником через автостоянку для персоналу до тильного входу в готель. — Якого ти дідька витребенькуєш? Та ще й на очах в усього міста?

На відстані вони скидалися на батька з сином, що зібрались на офіційну вечерю. Чепурні, в чорних куртках і костюмах. І лише вирази їхніх облич та стиснуті кулаки Хола свідчили про ту ненависть, що вони один до одного відчували.

— Он воно як! — вигукнув Хол. — Це все, що тебе турбує. Репутація, бач! Що люди подумають… — Він постукав себе по лобі. — А чи дійшло до твоєї свідомості, що в тому ящику лежить твій брат і мій батько? Дуже сумніваюся.

Лоуренс простягнув руку й поклав її племінникові на плече.

— Слухай-но, Холе, — почав він уже спокійніше. — Я розумію, що ти засмучений. Усі розуміють. То є цілком природно. Проте кидатися дикими звинуваченнями… Це не допоможе. Навпаки, тільки погіршить ситуацію. Люди почнуть думати, що за цими звинуваченнями дійсно щось стоїть.

Хол спробував скинути дядькову руку з плеча, але той ухопився за нього міцніше.

— Мешканці міста, поліція, мерія — усі співчувають твоєму горю. Усі любили й поважали твого батька. Але якщо ти й далі…

— Ти що, погрожуєш мені?! — визвірився на нього Хол. Він смикнув плечем, скинувши дядькову руку. — Погрожуєш, га?

Очі Джуліана Лоуренса вмить стали непроникними. Вираз співчуття та родичівської турботи ніби вітром звіяло. Натомість з’явилося роздратування та щось іще. Презирство.

— Не сміши мене, — холодно мовив він. — Бога ради, тримай себе в руках. Ти ж не якийсь розніжений школяр, тобі вже двадцять вісім років!

Із цими словами він пішов до готелю.

— Випий і лягай спати, тебе попустить, — кинув Джуліан через плече. — А завтра вранці поговоримо в спокійнішій обстановці.

Хол рішучим сягнистим кроком пройшов повз нього.

— Нам нема про що говорити, — сказав він. — Ти знаєш мою думку. Хай би що ти казав чи робив, я не передумаю.

Забираючи вправо, Хол рушив до бару. Його дядько дивився йому вслід, поки між ними не постали засклені двері. А потім пішов через парадний вхід до реєстратури.

— Добривечір, Елоїзо. Усе нормально?

— Сьогодні дуже спокійно. — Реєстраторка співчутливо посміхнулась йому. — Похорон — це завжди так важко, еге ж?

Джуліан підкотив очі під лоба.

— Ти навіть не уявляєш. — Він сперся руками на стіл. — Чи була якась кореспонденція?

— Лишень один лист, — відповіла Елоїза, подаючи йому білий конверт. — А як у церкві, усе минулося добре?

Джуліан похмуро кивнув.

— Так. Наскільки можна було сподіватися за таких обставин.

Він глянув на почерк на конверті, і задоволена усмішка повільно розпливлася по його обличчі. То була інформація, на яку він чекав. Вона стосувалася вестготського поховання, знайденого у Квіяні. Джуліан сподівався, що воно має певний стосунок до його розкопок у районі Домен де ля Кад. Майданчик у Квіяні, на якому здійснювались розкопки, був опечатаний, а інвентарного опису ще не було зроблено.

— Коли надійшов цей лист,