Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

За п’ятнадцять метрів есесівець з автоматом. Стоїть, широко розставивши ноги.

Намагаючись не дивитись на солдата, Богдан змів сміття біля брами, вийшов на вулицю і почав підмітати тротуар.

Р-раз-два, р-раз-два… Чотири помахи мітлою і крок вперед. Ще крок… Есесівець байдуже дивиться на нього. Богдан якомога люб’язніше усміхається йому. Р-раз-два, р-раз-два — крок…

— Перейдіть, будь ласка, на чисте місце, я вас можу забруднити, — калічачи німецькі слова, звернувся Богдан до солдата. Вартовий слухняно обминув його, став ближче до брами. І знов — р-раз-два, р-раз-два… Скільки ще до завулка? Метрів з десять? Які ж довгі ці метри, і як повільно тягнуться хвилини.

Ступивши перший крок за ріг, Богдан відчув — зараз впаде. Сперся на мітлу й простояв якусь мить, переборюючи кволість. Голова запаморочилась, в очах потемніло, а в роті — свинцевий присмак.

Оговтавшись, озирнувся. Нікого. Приставив мітлу до стіни будинку — й рушив… Ішов повільно, хоча хотілось бігти…

Стояв один з тих днів, коли нарешті після довгих зимових холодів і мінливої весняної погоди у повітрі вперше відчувається дихання майбутнього літа. Сонце припікало так, що Заремба скинув плаща і обтирав рясний піт на обличчі. У старому чорному капелюсі, вигорілому на сонці, вкритому масними плямами, у свитці з домотканого сукна і важких юхтових чоботах, він був схожий на літнього газду, справи у якого не дуже гарні, але й, чого бога гнівити, не такі вже кепські, і котрий саме через це повинен крутитись, як муха в окропі, щодня з ранку до вечора, та ще й вночі мусить прокидатись і згадувати, до чого руки не дійшли вдень. Цю заклопотаність підкреслювала і густа чорна щетина на його щоках — не голився вже, певно, два тижні, їй-бо, і бритву нагострити нема часу…

Коні притомились на піщаній дорозі, йшли важко, форкаючи і обмахуючись від мух, які хмарою висіли над ними. Путівець збігав з горбка на горбок — і все лісом. Дерева приступали до нього так, що весь час доводилося кланятись, аби віти не збили капелюха чи не подряпали обличчя.

У Євгена Степановича було невесело на душі. У такий час залишитись без рації! Щоправда, ніхто в цьому не винен, просто злощасний збіг обставин, та справа ж не в тому, щоб шукати винного. Потрібна рація, і все. Потрібна більше, ніж повітря, і він повинен її дістати, чого б це не коштувало.

Вчора, коли він нарешті ледве знайшов загін Дорошенка і попросив негайно зв’язатися з центром, командир знітився і, не дивлячись на нього, сказав:

— Ти пробач нам, Євгене, та справа така… Нема рації.

— Як нема? — жахнувся Заремба. — Ти тямиш, що кажеш?

— Тямити добре тямлю… Але трапилось таке діло… — і розповів, як в останньому бою, який вони вели з ротою карателів, поруч з рацією розірвалась міна, розтрощивши апарат.

— Що ж робити? — розхвилювався Заремба. Він мусить передати Кирилюкове повідомлення, не гаючи жодної години, а тут…

— Рацію треба дістати! — сказав твердо. — У нас нема іншого виходу.

Дорошенко розвів руками…

Євген Степанович попросив гарячого чаю. Сидів у кутку землянки, дмухаючи на темну паруючу рідину в алюмінієвому кухлі, і думав. Перебирав різні варіанти, відхиляючи один за одним. Нараз поставив кухоль і покликав Дорошенка. Вдвох вони довго обговорювали запропонований план операції і зійшлись на тому, що кращий важко й придумати.

Вранці хлопець запріг коней у селянську фіру, поклав автомат, притрусивши зверху сіном, і доповів командирові — все готово. Заремба вмостився на фірі, й рушили лісовими путівцями, об’їжджаючи великі шляхи.

Сонце вже стояло високо в небі, коли ліс закінчився і вдалині показалося село. Трохи збоку на горбку серед фруктових дерев червонів черепичний дах плебанії. Заремба наказав їхати туди, і скоро фіра зупинилась на чистенькому подвір’ї. Жили тут хазяйновито: біля клуні ходили індики, з хліва долинало сите рохкання свиней, а робітник у латаному піджаці запрягав пару гладких молодих коней.

— Отець парох вдома? — запитав його Заремба.

— Єгомосьць відпочивають після обіду, — охоче пояснив той, — але, певно, скоро встануть, бо веліли запрягати.

— Їдуть кудись?

— На хуторі, — кинув у бік лісу, — дитина народилась, то мають хрестити.

— А хто це мене питає? — почувся з сіней тонкий голос, і на ганок вийшов чоловік у чорній священицькій рясі. Став, спершись на поруччя і виставивши вперед солідне черевце. Він був ситий і вгодований, навіть біла пухка рука, яку поклав на дерев’яні бильця, відсвічувала на сонці, наче змащена, маслом. Голова нагадувала грушу — внизу розширювалась, щоки звисали на білосніжний комір. Хитрі пронизливі оченята ховались у вузьких щілинах.

Заремба рушив до ганку.

— Добрий день, — підняв капелюха.

— Слава Йсу, — відповів господар. — Хто ви?

— Не впізнаєте, отче Андрію?

Той примружив очі — і вони зовсім сховались у вузьких щілинах.

— Багато вас тут вештається… — махнув рукою, та придивився уважніше. Тепер селянський одяг ні про що не каже. Иой, скільки разів отець Андрій помилявся, судячи про людину за її виглядом!

— А я тебе відразу впізнав, отче! — Євген Степанович зупинився біля ганку, обтираючи піт з обличчя.

— Заремба?! — в голосі отця Андрія відчувались і здивування й переляк. — Ти?

— Може, єгомосьць запросять мене до хати? — Євген Степанович скоса зиркнув на робітника, який підійшов ближче і з цікавістю прислухався. — А коли б ще почастував холодним квасом чи узваром, то це було б зовсім штудерно…

— Ганю!.. Ганю!.. — гукнув отець Андрій. — Колись я звар’юю од цього дівчиська!..

З хати долинула лопотнява босих ніг, і на ганок вибігла розпатлана дівчина років двадцяти — гарненька, але з забрудненим сажею обличчям.

— Ганю, дай гостеві холодного квасу, — наказам отець Андрій, а сам відступив на крок, пропускаючи Зарембу до сіней. — Дуже прошу до нашої хижі, — проспівав солодко, обмацуючи Євгена Степановича уважним поглядом.

Покої єгомосьця нагадували зі смаком мебльоване міське мешкання. Великі вікна пропускали багато світла, сонце грало на полірованих під горіх меблях. Під стіною стояв коричневий, під колір меблів, рояль.

“Непогано влаштувався отець парох”, — констатував Заремба, вмощуючись у м’якому кріслі.

— Давно не бачились, святий отче, — мовив недбало. — Як ся маєте?

Отець Андрій щось мурнув невиразне. Розмірковував — що треба цьому комуністові? Може, вийти на кухню й послати Ганю, щоб покликала поліцаїв?

Вирішив — це він завжди встигне. Тим більше, що не бачив Зарембу років з десять. Чув, за совєтів той обіймав у місті файну посаду, сам зустрічав у газетах його прізвище, та час минає…

Євген Степанович скоса поглядав на священика. Як швидко минають роки, думав. Невже це Андрійко? Правда, колись і