Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

— Не спи, брате, прокинься! Маю тобі щось сказати.

«Звісно, — подумав Антось. — На те я виніс голову з ріки. У воді не можна говорити.»

Повіки в голови затремтіли, і гримаса болю скривила біле як папір лице. Але перше розтулились уста:

— Шкода, що я не можу видіти тебе, брате. Але чую. Що ти хочеш мені повісти?

— Хочу повісти тобі, що весна, і бджоли вилетіли з вулика.

— Слава Богу! Так і перше було.

— Скажи мені, брате, де Золота Бджола? Чи не втрапила до рук ворога?

— Що ти, брате!

— То де ж вона? Де ти її сховав? На дні ріки?

— Зазирни мені в ліве вухо.

Антось побачив, як добромильський купець нагнувся і простяг руку до вуха голови, витяг звідти шнурок, на якому висіло золоте кружало. Йому аж очі засліпило.

— Добре придумав, брате! Дякую, що вберіг. Чи не хочеш щось переказати брату своєму, а моєму Слузі, котрий зараз розповідає твою історію в Добромильському монастирі?

— Не треба. Не до нас йому нині.Довго я чекав, що ти прийдеш по сей знак. Видно, найшов мені заміну…

— Ні, се потрібно для справи, котру має зробити слуга з Добромиля. Він і сей чоловік-покутник, котрого ти знаєш. Він гострив колись ножі й серпи на торговиці в Добромилі.А тоді побачимо, чим усе обернеться…

— Хіба ти не знаєш?

— Звісно, не знаю! — знизав плечима Купець з Добромиля.

— Ти — мудрий. Пусти мене назад у ріку. Тут мені зимно. Шкода, що не можу вам нічим допомогти…

— Ти зберіг Золоьу Бджолу. Доки ми її маємо, доти будуть бджоли, що кусають, не гублячи жала…

Він узяв голову в руки, поцілував у чоло й опустив у прозору воду ріки. Одразу щось зашуміло, і ріка перетворилася на швидкий ревучий потік, що всі звали Вирвою.

— Ну, що? — звернувся купець до Антося. — Ходімо! Чи, може, дати тобі грошей і відпустити?

— Ти сам, пане, знаєш, що мені потрібно більше за гроші, - тихо відказав жебрак.

— Се не в моїй силі! — остро відрізав Купець. — Лиш у твоїй. Ходімо! Більше дощу не буде.

І коли вони ступили на дорогу, що піднімалася до монастиря, Антось, котрий ніколи не вмів щось сказати до ладу, раптом заговорив так гладко, як по-писаному. Ніби вона змила разом з жебрацьким брудом і дрібними гріхами ще й незугарність мови, та й голос більше не був жалібним голосом прохача, а сильним, високим, хіба що, може, трохи писклявим.

Добромиль, 1604 рік

— Ви би виділи, ваша мосць, який пишний був колись ярмарок у Добромилі, і кілько там приїжджало люду, і хоч кожен балакав по-своєму — турок по — турецьки, мадяр по- мадярськи, німець по-німецьки, але й розуміли один одного, як не дивно! Я вже тоді не був підручним Савки. Точив людям ножі, ножиці, серпи, часом шаблі, тільки від сокири мене вернуло, самі знаєте чому. Ну, відколи зітнули голову тому єретику Мирону. Мати Божа!

Антось затнувся і з острахом глянув на Купця з Добро миля, наче боявся, що той розсиплеться від імені Матінки Божої.Той хіба засміявся:

— Мов далі, Антосю! Можеш навіть пацір проказати. Нам се не шкодить.

— Чого б я мав тепер пацір читати? Я його тілько на ніч читаю, або в церкві.Ви, певно, чули про ту страту?

— Виджу, ти настрашився бурі…Таке буває, коли дух виходить з тіла без охоти. Чим сильніший дух, тим більша буря.

— Я тоді не знав того, — сміло відказав Антось. — Значить, так. У той час, про який я оповідаю, на Сліпій горі стояв один замок, трохи нижче — другий, а торговиця збиралася довкола ратуші.Певно, наш вельможний пан Гербурт, староста добромильський, не видів, що діялося в самім низу. А ми думали: він — як янгол-хоронитель над нами усіма. На люди не показується, однак кожний знає, що він пильнує.Як тільки якась суперечка між шляхтою або хтось непоштиво обійдеться з чужим купцем, одразу з’являються стражники: розженуть, а винних до Замку приставлять. Не дивився пан Гербурт, якої ти віри, чи масті, багатий чи бідний аби лиш Закон не порушував…

— Еге ж, а хто зі Стадницьким чубився, аж пір’я летіло? — ущипнув Купець з Добро миля. — Я знаю, не раз пан Гербурт поступався у великім, але добромильські міщани шанували його за справедливість. Проте хто вродився королем, а не може ним стати, ніколи не буде мати доброї фортуни. Усе йому буде здаватися, що він зробив би ліпше, ніж той, хто сидить вище за нього. Велика нудь гризла того чоловіка. Се ще було до тюрми в Кракові, я вгадав?

— Ага. Було се в маю, на третій день ярмарку. Я теж там був. У будні дні ходив по дворах з точилом. Не раз мені витикали, що я був підручним у ката. Але се справи не стосується…

— Ще й як стосується! Чи мав ти злобу в серці на тих людей, що тобі випоминали, хоч самі тяжко грішили?

Антось зітхнув:

— Та троха мав. Бо ні одна порядна дівка не хтіла за мене йти, і в корчмі ніхто не пив зі мною горівки. То я тримався від них віддалік. Але два рази в рік приїжджало стільки люду, бігме, зі всього світу, що я розпливався серед них, гейби крупка солі в морі. Казали, що вода в морі солена як ропа, то крупка солі їй не зашкодить. Любив я бути на людях, тішився з того, що я з такого славного міста, куди з’їжджаються торгувати, а не воювати. Сидів я собі з точилом, нікому не заважав. А тут, на лихо, став поперед мене якийсь хлоп і заступив мені сонце. Була ще рання година і я трохи змерз. Заступив мені він не хіба сонце, а й прегарний вид на бочівки з вином, одна з яких впала мені в око. До всього цього домішувся дух свіжого печеного хліба й копчених свинячих окостів. От би мені таке снідання! А той хлописько став і я чув запах його поту, і через те ще більше дратувався. Одне мене стримувало: хлоп був моцний і високий, і я не знав, чого від нього чекати.

— Може, би-с мені сонце на затуляв? — мовив я до нього.

А він ані руш, ніби оглух. Правда, гамір довкола стояв страшенний.І зі своїм точилом я не міг порушитись, боз одного боку стояла фіра, а з іншого — був прохід.

— Агов! — крикнув я до нього. — Чого стоїш? Може, щось маєш