Читати книгу - "Споконвічна земля"

князів, то слід мати на увазі, що вони повністю підпорядковувалися Великому Галицько–Волинському князівству і діяли, узгоджуючи свої вчинки з Великим князем, виходячи хоча б із особистої безпеки. І, як ми уже говорили раніше, цьому опору та протистоянню Орді є незаперечні свідчення, хоч би лист польського Короля Владислава Локетека, де віншишномовно назвав (Галицько–Волинських князів. — В. Б.) Андрія і Лева «непоборним щитом», який захищав Польщу від татар» [44, с. 102].

Це стосувалося й інших князів Русі (України).

Що цікаво, серед європейських документів збереглася «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі» — анонімний географічний трактат, який дійшов до нас у манускриптах останньої чверті XV століття. Автор, про якого відомо лише те, що він народився в Іспанії у 1304 р., подає «заочний» опис тогочасної ойкумени на підставі численних документальних джерел і подорожніх нотаток купців та мандрівників. Для українських науковців цей твір цікавий тим, що містить дані про галицько–волинські землі, які сягають… початку XIV ст(оліття).

Автор «Книги» нотує: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер (Мова йде про Новгород–Сіверський. — В. Б.») [44, с. 158].

Я вважаю, що «Книга знань про всі королівства землі та володіння, які є у світі» могла бути написана тільки між 1323–1349 роками, коли у Львові князівський престол посідав правнук Данила Галицького — Дмитро. Як бачимо, ніякої «боярської ради» на чолі із вигаданим польськими істориками «Дмитром Дедьком» «Книга знань» не зафіксувала. Одночасно автор «Книги знань» не зафіксував зайняття польським королем Казимиром «Львівського королівства», що сталося у 1349 році.

Маємо ще одне пряме, беззаперечне свідчення про вигадану львівську «боярську раду» та «Дмитра Дедька». Коли фальшувальників української історії, як кажуть, ловлять за руку на місці злочину, тоді вчиняється надзвичайно простеньке дійство — джерело оголошується хибним, недостовірним, або просто замовчується. Так сталося в українській історіографії з «Книгою знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі». Вона забута, її замовчують.

Про існування цієї книги я знав давно. Та добратися до її сторінок не можу досі. Велика подяка професору О. В. Русіній, що, хоча б за її допомогою, мені вдалося краєм ока зазирнути до глибокого європейського джерела. До шановної Ольги Василівни є велике прохання: зробіть, будьте ласкаві, висновки із наведених нейтральних джерел. У незалежній Україні це зробити на часі.

Однак повернімося до Русі, у XIV століття.

Ще раз переконуємося: після 1300 року збільшився вплив Великих Галицько–Волинських князів на Київську та Сіверську землі. Згідно із свідченнями європейських істориків і мандрівників, у 40–х роках XIV століття, великий князь Галицько–Волинського князівства Дмитро Юрійович (за свідченням «Книги знань» — король. — В. Б.) тримав столицю у Львові і йому підпорядковувалися Галичина (Львів), Волинь (Володимир), Київщина (Київ), Сіверщина (Сівер) та вся сучасна Південна Білорусь (Пінськ).

Коли в 1319 році правлячі нащадки Данила Галицького —Андрій і Лев приймали рішення про спільні русько–литовські дії проти Золотої Орди та залучення до них, в першу чергу, Київської та Сіверської землі, молодший брат Дмитро, посідаючи у ті роки Холмський князівський престол, підтримував старших братів. Немає нічого дивного, що після загибелі старших братів Андрія та Лева у 1323 році в битві з татарами на річці Ірпінь, Дмитро посів Львівський князівський престол свого батька (Юрія) та діда (Лева І), а сина Данила залишив у Холмі. Не дивно й те, що до Володимира призначили на князівський престол одного із синів Гедиміна — Любарта у 1340 році. Бо католика Болеслава не сприймали ні Русь, ні Литва.

Ні Гедимін, ні Любарт не висвячувалися Папським Престолом на королівський титул і, звичайно, в Європі величатися королями не могли, тоді, коли Данило Галицький та його онук Юрій отримували корони із рук Папських кардиналів. Тому саме Дмитро (син Юрія І) був у 40–ві роки XIV століття спадкоємцем королівського престолу, а поскільки столицею володінь Дмитра Юрійовича був Львів, то він для європейців і був столицею держави.

Такому тлумаченню подій є докази у сучасній праці професора В. О. Русіної «Переділ давньоруської спадщини (1340–1380–ті рр.)» у книзі «Україна — хронологія розвитку». Послухаємо:

«Першим достеменно відомим нам представником Острозьких був батько Федора — князь Данило (Данилій), чиє ім’я фігурує в угоді, укладеній Любартом і королем Казимиром у 1366 р.» [44, с. 189].

Якщо вірити польській історії (як і російській), то якийсь, абсолютно невідомий князь, завіряє документи польського короля, коли поруч є угорський король та його брати й сини, керівники Ордену десятки литовських та польських князів та інші. Але що цікаво — Польщі та Литві потрібен був підпис саме Данила Острозького.

У чому річ?

А в тому, що в тих документах йшлося про спадок князя Данила — Руську (Українську) землю. Надзвичайно завбачливими були польські королі — розуміли ще в ті часи, що посягали на чуже.

Та коли Литва з Польщею об’єдналися унією, тобто Великий Литовський князь Ягайло прийняв католицьку віру та, одружившись із польською королевою Ядвігою, став одночасно ще й королем Польщі, картина різко змінилася. Українські (руські) князі не бажали прислуговувати католицькій Польщі. Українські (руські) князі мали підтримку з цього питання більшості литовських князів. А за одними й другими стояли люди. Назрівав конфлікт.

Ягайло виявився досить розумною й обережною людиною. Незважаючи на шалений тиск католицьких священиків, він відновив Велике Литовсько–Руське князівство, передавши в ньому владу своєму двоюрідному братові Вітовту, а ще до того почав загравати із спадкоємцем Руського князівства сином Данила — Федором. Данило на той час помер (1376 рік).

Ось як учинив Ягайло із своїм іншим двоюрідним братом Федором (Федотом) — сином Любарта (Волинського). Послухаємо професора О. В. Русіну:

«Великий князь (???) Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів — Федора (знаного також як Федот), Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець Любарта… Як би там не було, невдовзі король Владислав–Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім він виводить з–під його влади найвизначнішого з–поміж васалів — князя Федора Острозького. Потім відбирає у Федора (Федота. — В. Б.) Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому–таки Федору Острозькому. Згодом син Любарта втрачає й решту батьківських земель—натомість Острозькі швидко ідуть угору. Походження цього князівського роду й досі остаточно не з’ясоване… середньовічні хроністи, плутаючись у власних побудовах, виводили їх то від Данила Галицького, то від легендарного