Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

знає жодного храму, який існував би на території теперішньої Московської області до 1272 року. Феноменальна істина!

Отже, послухаймо російські церковні джерела. Ось вони, перші православні церкви, зведені на території сучасної Москви ханом Менгу–Тимуром:

1. Церква «Спаса на Бору… Коли місце нинішнього Кремля ще покрите було бором або густим лісом,… — син Олександра Невського, Св. Даниїл, який щойно отримав в уділ землі і села,… побудував у 1272 році, серед бору, на Боровицькому пагорбі (так це урочище в давнину називалося), на тому самому місці, де жив у самотній хатині пустельник Вукол, дерев’яну церкву Спаса–Преображення. Це було за 54 роки до заснування Успенського

Собору і за 67 років до обнесення Дитинця (нинішнього Кремля) дубовою рубленою стіною. Цей дерев’яний храм проіснував 56 років» [43, с. 325–326].

А оскільки сучасне місто поглинуло сотні квадратних кілометрів території, то цілком очевидно, що в давні часи для освоєння тієї глухої, дикої місцевості знадобилася не одна, а декілька церков.

І церковна література підтверджує цю істину.

2. «Крутицький Архиерейський Дім… на гористому березі Москви–ріки, на урочищі, здавна званому, через крутизну свого розташування, Крутицями, біля підніжжя цієї височини, в ровах, течуть струмки: з північного боку — Сара, а з південного — Подон… Обитель сія найдавніша… заснована св. князем Даниїлом Олександровичем… в останній половині XIII століття (близько 1271 року), і служила з половини XV століття місцем перебування Владики стародавньої Сарайської Єпархії, перейменованої в Сарайську і Подонську, згодом у Крутицьку, і знищеної за персональною вказівкою Імператриці Катерини II15 травня 1788 р.» [43, с. 265].

Історія з Крутицьким Архиєрейським Домом дуже цікава і повчальна, і ми ще про неї згадаємо.

Зауважте: з 1764 до 1792 року Катерина II закрила і знищила сотні старовинних храмів по всій імперії, які зберігали спадкоємність із Золотою Ордою. Хоч, звичайно, існували й інші причини їх закриття і знищення.

Цілком очевидно, що для освоєння місцевості та залучення фінських аборигенів самих лише церков було замало. Потрібно було споруджувати і якісь житлові поселення. Що теж було зроблено за повелінням хана Менгу–Тимура, бо — ще раз нагадаю читачам незаперечну істину того часу, підтверджену російськими професорами — вся земля була власністю хана і використовувати її можна було тільки з його дозволу. А оскільки при закладенні церкви обов’язковою є присутність єпископа або митрополита — державного службовця, то, безперечно.

люди подібного рангу не могли діяти без відома хана і великого баскака. Це непорушні аксіоми Московії XIII‑XV століть.

Ось чому того ж 1272 року на території сучасної Москви було закладено обитель монашої спільноти. Послухаймо свідчення:

3. «Новоспаський монастир… за Таганською площею, на високому березі Москви–ріки… Першооснови цієї обителі закладено в XIII столітті на тому місці, де нині Данилів монастир. [«Данилів монастир… заснований близько 1272 року Святим Князем Данилом Олександровичем»]… коли Москва тільки виринала з убозтва і… була під владою Монголо–Татарською» [43, с. 199, 231].

Коротко уточню для читачів: в 1272 році було засновано Данилів монастир, який у процесі свого становлення перейменований у Новоспаський.

Пропоную звернути увагу на той факт, що всі три установи начебто закладені Данилом Олександровичем, молодшим сином Олександра Невського. Це чергова брехня! Данило народився 1261 року, і в 1272 році, згідно з Ясою Чингісхана, права на уділ не мав. Таке право він міг отримати лише після досягнення 16 років, тобто після повноліття.

До речі, про цю істину згадує навіть М. М. Карамзін у своїй «Історії», коли говорить про неповноліття так званого Дмитрія Донського.

Чому ж церковна література заснування всіх трьох перших храмів Москви приписує саме Данилові Олександровичу? Чи не ховається щось за цим?

Цілком зрозуміло, що після фальсифікації життя та діяльності Олександра Невського виникла закономірна необхідність використати «феномен Олександра» у ширшому масштабі. Фальсифікація взаємозв’язана. Якщо заснування Москви припало на 1272 рік, то стало очевидним, що треба пов’язати цей історичний факт з «возвеличеним предком», приписавши відкриття церков та монастирів його синові. Адже не могли можновладці наступних століть, які жадали слави і величі, повідати світові простеньку, але гнітючу для московської душі істину про відкриття всіх цих установ за велінням їхнього «старого царя» Менгу–Тимура.

Згадайте, у Золотій Орді існувала ціла Сарська єпархія, що об’єднувала в степах, від Липецька і Тамбова до Сарай–Бату і Сарайчика, десятки православних храмів і монастирів, але московська влада ніколи не вважала за потрібне розповісти людям правду про цю установу. Вони соромилися тієї правди. Бо вона нагадувала велику істину: про життя в єдиній державі, про єдиних «старих царів», про велику матір московитів — Золоту Орду.

Навіть про храм у столиці держави — Сарай–Бату розповідала не московська історія і не московські священики, а великий мандрівник XIII століття Вільгельм де Рубрук.

Словник–довідник «Література і культура Стародавньої Русі» таким чином довів до нашого відома смерть Володимирського князя Ярослава Ярославовича, який сидів на столі після Олександра, так званого Невського:

«Ярослав Ярославич… у 1271 році їздив в Орду зі синами Невського і на зворотньому шляху помер» [53, с. 250].

А М. М. Карамзін ще більше конкретизував смерть князя:

«Великий князь Ярослав, за прикладом батька й Олександра Невського, намагався всіма способами догоджати Ханові і, подібно до них, закінчив життя своє на зворотньому шляху з Орди, куди їздив з братом Василем…» [41, том IV, с. 216].

Отже, після завершення воєнного походу на Константинополь хан Менгу–Тимур запросив до себе весь рід Олександра Невського: братів — Ярослава, Василя, синів — Дмитра, Андрія, Данила та їхню матір.

Звичайно, рішення про проведення перепису населення хан Менгу–Тимур приймав без жодної участі цих людей, оскільки перепис стосувався усього населення Золотої Орди. У цьому випадку васали ніякого права давати поради, звичайно ж, не мали.

Також очевидно, що хан був невдоволений службою князя Ярослава, через що той «закінчив життя своє на зворотньому шляху з Орди». До речі, М. М. Карамзін чітко зафіксував, що смерть усіх була «подібною». Однак промовчав про причину смерті всіх трьох. Мовляв, їхали — і дорогою померли. Лише посол Папи — Плано Карпіні, який на власні очі бачив смерть Ярослава Всеволодовича, довів до нас причину смерті:

«У той же час помер Ярослав… Він щойно був запрошений до матері Імператора, яка… дала йому їсти й пити з власних рук; і він повернувся до свого приміщення, відразу ж занедужав і помер через сім днів, і все тіло його дивовижним чином посиніло. Тому всі вірили, що його там отруїли…» [28, с. 57].

Рід Олександра Невського у Золотій Орді належав до «привілейованих» родів, бо князів