Читати книгу - "Мальва Ланда"

якісь пройдисвіти.

— Дивно.

— Та, зрештою, ось, погляньте. В мене є календар з їхнім некрологом. Тут є їхні світлини.

Бумблякевич побачив книжку з написом «Календар галицький на рік 1893» — і відчув, як усе у нього всередині обвалюється, кришиться, осипається, і ось він уже сидів порожній, мов діжка. «Гу-у-у-у!», — загуло в діжці й потахло…

Коли ж глянув на портрети матері й сина, ледве стримався, щоб не скрикнути — пізнав їх. То були княгиня і син. Вчора з ними розмовляв. А 1893-го вони вже були мертві. Може, він розмовляв з їхніми духами? З духами, що мешкають на сміттярці… Цілком можливо. Але… Загинули вони, як казав Мартин, двадцять років тому… Як же це?

— Мартине, ви пробачте моє дурне запитання… Який нині рік?

Мартин подивився на Бумблякевича, як дивляться на дідуся, який позбувся розуму, але було в цьому погляді і співчуття.

— В порядку… можете зі мною не кремпуватися[82]. Видно, пережили-сьте якийсь струс. Щодо року, то нині маємо 1913.

Якби небо розкололося і явилися херувими, щоб звістувати Суд Божий, то й тоді Бумблякевич не відчув би того страху і розпачу, що зараз. Не було чого сіпатися, кричати «ні, це неможливо», бігати по хаті, вишукуючи нових доказів. Тепер просто усе стало на свої місця. Ось чому не бачив жодних ознак ХХ-го століття у цьому містечкові, відразу сприйняв його як законсервований музей просто неба.

Почав гарячково пригадувати, що чинили герої книг, котрі потрапляли в подібну ситуацію. Отже, бачив декілька пояснень.

Перше. Внаслідок катастрофи якимось чином опинився в минулому.

Друге. Опинився не в минулому, а в зовсім іншому вимірі, час якого відстає на сімдесят з гаком літ.

Третє. З часом і паралельними світами поки що все в порядку. Але це містечко живе іншим часом. Чи таке можливе? Чому ні? Адже воно ізольоване… Отже, нині, як і всюди, 1993-й рік, а тут — 1913-й. Зрештою, в мусульман так само далеко не 1993-й.

Згадай, що казала Мотря? Так і казала, що містечко це населяють вар'яти. Що б там не було, а розгадка буде критися в замку. Там же знайде і Мальву. Мальва вчинила розумніше — перелетіла на повітряній кулі. Тепер сидить собі і спокійно вивчає манускрипти. А йому доведеться плуганитися пішки через хтозна-які хащі.

— То ви кажете, в замку зараз самі привиди?

— Так говорять.

— Тобто ви нікого не бачили?

— Ні.

— А чи знайоме вам таке ім'я: Мальва Ланда?

Побачив, як той здригнувся, як спробував гарячково підшукати відповідь. А, може, це тільки здалося? «Я став таким підозріливим», — подумав Бумблякевич.

— Мальва Ланда?.. Щось подібне… здається, якийсь острів…

— Ні, це ім'я.

— Ім'я… Не чув. А хто вона?

— Одна знайома. Повинна бути в тім замку.

— З привидами?

— Чому б нам разом не податися туди? Напишете репортаж для своєї газети.

— Я маю зовсім інші проблеми. Не люблю пхати свого носа в…

— Але ж пхаєте!

— То інша справа — фінансові надуживання, махлювання… А тут… І невідомо, що на прибульця там чекає. Може, це щось страшне і гидке…

Мартин налив і жадібно випив.

— У мене в глухому селі живе старенька мама. Я не бачив її понад десять літ. Я можу поїхати і провідати її… Але цього не роблю. Чому? Бо ану ж я приїду — а вона вже померла! Я не винесу цього… І не їду. Мені набагато легше думати, що вона жива, тоді спогади про дитячі літа не ятрять душу… Мені так солодко згадувати її…

— Ви хочете сказати, що були в тім замку в дитинстві? Ще коли там була княгиня? Так?

— Нічого я не хочу сказати… — сховав очі Мартин.

— Тепер я знаю — ви були там в дитинстві. У вас приємні спогади. Вас вгощали цукерками, ви гойдалися на каруселі… Правда? А тепер не хочете цих споминів руйнувати?

Мартин мовчав. Бумблякевичу стало ще сумніше. Був сам один і не знав, з чого почати.

— Знаєте що, — озвався Мартин. — Зараз вам щось покажу. Тільки не тут. На даху.

2

Ніч ясна і тепла, і небо засіяне зорями.

— Слухайте, — каже Мартин, і ти слухняно припадаєш вухом до оксамитового живота ночі.

Дивна Божня музика лине у завмерлому просторі. Довкола ніде ані шелесне. Тільки ти і ця музика.

— Подивіться туди, — торкає тебе рукою Мартин і наче будить зі сну…

Вікна замку яскраво освітлені, тонкостанні тіні танцюючих пар проносяться під мельодію вальсу, музика обволікує і заворожує. Відчуваєш, як тіло твоє наливається цією мельодією, і десь усередині теж починає струміти вальс, і закохані пари танцюють довкола серця…

— Дивіться, дивіться, — шепоче Мартин.

І бачиш, що всі дахи ожили… всюди, де око сягне, сидять люди, сидять цілими родинами… Наче заворожені, ловлять п'янкі звуки, а дехто з молодших беруться за руки і гойдаються в такт і, здається, увесь нічний простір вигойдується в вальсі… Крізь зашторені вікна замку бачиш стрункі тіні кавалерів і тендітні фігури панночок… Може, десь там і Мальва Ланда?.. Вони кружляють, кружляють і заворожують очі своїм кружлянням.

3

— Оце і є вам таємниця замку Медовар, — сказав господар, коли вони знову опинилися в його кабінеті.

— Не розумію…

— Усе містечко тільки й живе оцією музикою. Усе наше існування зводиться до того, що матимемо однієї ночі змогу вилізти на дах і відпружитися. Хто годину послухає, хто дві, а хто і всю ніч не годен відірватися… Який же сенс розкривати, яка ще таємниця криється за цими нічними гуляннями? А раптом, розкривши таємницю, ми все це знищимо?

— Але в мене нема шляху назад, — сказав Бумблякевич. — Чи будете ви мене мати за божевільного, чи ні, але якщо я не дістануся до замку, то… не зможу повернутися назад, туди, звідки прийшов… Чи чули-сьте щось про Море Борщів?

— О, так… В дитинстві… якісь легенди… На жаль, не записав їх.

— А щоб десь поблизу було якесь море — не чули?

— У нас нічого подібного нема. Я ж кажу — самі легенди.

— Скажіть мені, чи їздили ви до Львова або до Станіслава?

— Ні, ніколи. Взагалі з міста не виїжджав. Та, зрештою, ніхто цього теж не чинив.

— Ага, то виходить, що ви живете в повній ізоляції? — втішився Бумблякевич, що знайшов підтвердження своїй третій версії.

— Ну, не зовсім у повній… Якісь відомості дістаємо. Пан бургомістр часто їздить до Львова. Привозить свіжі часописи.

— А опріч пана бургомістра більше нікому не дозволяється?

— Ну, не так щоб не дозволялося… Знаєте, якось ніколи над цим не задумувався. Живемо в