Читати книгу - "Фірман султана"

вмреш лютою смертю!

— Умру. Всі ми смертні.

Візир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?

У цей час відкинувся полог намету — ввійшов ага. Вклонився.

— Великий візире, загін спагіїв захопив у полі козака-запорожця з важливим листом від Урус-шайтана Сірка.

— Про що лист?

— Запорожці нібито бажають служити нашому сонцесяйному султанові.

— Введи козака!.. Чекай-хто його захопив?

— Джаббар-ага і Гамід-ага.

— Хай увійдуть теж.

Ага плеснув у долоні — до намету аскери ввели Звенигору. Потім зайшли Гамід і Джаббар-ага. Вклонилися візирові аж до землі.

Звенигора мав зв'язані руки і привітався до візира легким поклоном голови.

— Чому посланець зв'язаний? — нахмурив брови візир. Джаббар-ага хотів відповісти, але його випередив Гамід. Це він наполіг, щоб козака було зв'язано.

— Я не довіряю йому, великий і преславний візире. Це мій колишній раб, невільник, який підняв повстання, спалив мій маєток, а потім утік. Я прошу вас, великий повелителю правовірних, пізніше віддати його мені, щоб я міг вчинити над ним справедливий суд, — сказав Гамід і ще раз низько вклонився.

Кара Мустафа вислухав його неуважно.»

— Де лист?

Джаббар-ага подав білий сувій.

— Але хто ж мені прочитає його? Покличте драгомана!

— Я прочитаю, — виступив наперед Звенигора.

— О, ти розумієш по-турецькому?

— Так, великий візире.

— Розв'яжіть йому руки!

Блиснув ятаган аги — і мотузок упав додолу.

— Читай! — наказав Кара Мустафа.

Звенигора взяв папір. На мить зам'явся, напружено думаючи, що робити. Дослівно перекласти листа чи продовжувати обманювати і візира, як обманув Гаміда і Джаббара-агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате вразиш візира в найболючіше місце звісткою про падіння Кизи-Кермена і розгром турецької флотилії… Якщо ж зробити друге, то відтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман і перекладе листа правильно… А потім?.. А потім-однаково смерть!.. Е-е, чи пан, чи пропав — читай, Арсене!

Він розправив аркуш і почав читати, слідкуючи за виразом обличчя візира. Кара Мустафа спочатку слухав з подивом, потім почав багровіти. Падіння Кизи-Кермена! Флотилія з припасами! Це була страшна несподіванка. Як грім рад головою…

— «…Липня 12 числа проти Краснякова, — читав Звени-гора, — на гирлі Корабельному, ударив на ті всі суди, оволодів єсми ними, одно тільки судно парусами і многими гребці втекло… Визволено всіх невільників, взято п'ятсот полонеників, сім гармат, тридцять прапорів і все продовольство, а такожди корабельного пашу… Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив під вартою в Кардишині… Пашу з вірними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти відправив його в дарунок його царській милості государеві московському… А сам з товариством іду на Буг к турському мосту і заставі, яку, дасть бог, погромлю… Кошовий отаман Сірко».

— Що це все значить? — вигукнув візир. — Ти мене обманув, гяуре?

— Ні, великий візире, я обмалював свого лютого ворога Гаміда. А вам я прочитав справжнього листа кошового…

— А ти відаєш, що тебе чекає?

Наперед виступив Гамід.

— Великий повелителю правовірних, дозволь мені розправитися з собакою! Прошу дарувати мені таку милїсть, мудрий раднику володаря трьох суходолів!

Роздратований Кара Мустафа, здається, тільки тепер згадав, що в наметі знаходяться сторонні люди, яким не варто було чути такі невтішні для турків вісті з Запорожжя. Він спалахнув.

— Геть усі звідси! І забудьте про те, що тут чули! Гамід, Джаббар-ага, а також вартові, задкуючи і кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом.

Князь Андрій торкнувся Звенигориного плеча, сказав тихо:

— Спасибі, козаче, за добрі вісті. Втішив моє серце.

— Ти хто такий? — Арсен зі співчуттям подивився аа закованого в залізо невільника.

— Князь Андрій Ромодановський.

— Що? — вигукнув Арсен. — Ти син боярина Ромо-дановського?

— Так. А ти знаєш мого батька?

— Ще б пак! Я зустрічався з ним і розмовляв.

Візир мовчки стежив за їхньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову і про щось напружено думав. Очі його горіли. На високому темному лобі зійшлися тугі зморшки.

Зненацька він плеснув у долоні. Ввійшов ага.

— Вивести невільника!

Князя Андрія повели.

Візир встав, підійшов до Звенигори. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарешті, промовив:

— Ти народився під щасливою зорею, гяуре! Дякуй аллахові за це!

Звенигора запитливо глянув у колючі очі візира, не розуміючи, куди він гне. А візир вів далі:

— Ти знаєш, хто цей невільник?

— Знаю. Нещасний син воєводи Ромодановського.

— Так, син Ромодана-паші… Його доля тісно переплелася сьогодні з твоєю!

— Як саме?

— Я зараз напишу листа Ромодану-паші. Віднесеш.

— Тобто…

— Так, ти будеш вільний. Мої люди виведуть тебе до стану урусів.

Кара Мустафа пройшов у глибину намету до похідного столика, на якому в підсвічнику горіла свічка, взяв довге біле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне віконце. Потім рвучко кинув перо на стіл і повернувся до козака.

— Ні, писати не буду! Передаси усно Ромодану-паші… Слово в слово!.. Слухай уважно!

4

— Неймовірно! — вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись із м'якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиґлика. Він гостював у гетьмана, а той любив багатство і затишок і навіть у походи возив за собою дорогі речі — крісла, ліжка, одяг. — Неймовірно! Ти бачив мого сина? У наметі самого Кара Мустафи? Отже, татари таки здалися на підмову і домагання турків!.. Видали їм князя Андрія… Що ж казав візир?

Ромодановський був схвильований. Нервово смикав себе за бороду, важко сопів. Підійшов, поклав руку на плече Звенигорі.

— Кажи! Все кажи, нічого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звістку ти приніс мені сьогодні… Але краще гірка правда, ніж солодка брехня!

— Боярине, мені теж не легко зважитися передати вам слова візира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо мої слова завдадуть вам болю, — сказав Звенигора.

Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуваті брови, кинув суворо;

— Кажи!

— Візир хотів написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довіряти паперу свої думки. Тому вирішив усе і передати усно… І це врятувало мене від смерті… Візир сказав: «Передай Ромодану-паші, що його син у моїх руках. Ти бачив його і можеш засвідчити це перед боярином, щоб він повірив мені… Князь Андрій ще молода людина і хоче жити. Ромодан-паша має змогу врятувати сина, якщо він любить його… Але для цього потрібно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан-паша і гетьман здавалися мені з військом. Знаю, що на це вони ніколи не підуть. Це була б занадто висока плата навіть за голови трьох синів!.. Але Чигирин, в якому вже нічого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Мені ж треба взяти руїни міста, бо я не хочу поділити долю Ібрагіма-паші!..» Так сказав візир Мустафа.

Звенигора замовк. Ромодановський