Читати книгу - "Вежа блазнів"

— На Побиття дітей два роки буде.

— Правда, правда. А я в цей час…

— Знаю, — різко урвала вона його, кинувши на Рейневана проникливий погляд. — Ти все ще не представив мені свого супутника.

— Я… — Рейневан якусь мить вагався, та врешті-решт вирішив, що назватися «Ланселотом з Воза» перед Дзержкою де Вірсінг може бути і нетактовно, і ризиковано. — Я — Рейнмар із Беляви.

Жінка якийсь час мовчала, свердлячи його поглядом.

— Воістину, — процідила нарешті, — гора з горою… Поїсте пивної зупи, бірмушки, хлопці? Тут подають знамениту бірмушку з сиром. Щоразу її їм, коли тут зупиняюся. Скуштуєте?

— Ну аякже, — Шарлеєві очі заблищали. — Звичайно ж. Дякую, Дзержко.

Дзержка де Вірсінг ляснула в долоні, негайно з'явилися слуги, забігали. Видно, торговку конями тут знали і шанували нівроку. Рейневан подумав, що вона й справді, мабуть, не раз зупинялася тут із табуном, який гнала на продаж, не один флорин залишила тут, у цьому заїзді при свидницькому тракті, біля села, назву якого він уже призабув. І не встиг згадати, бо подали страву. За хвилину вони з Шарлеєм уже сьорбали поливку, виловлюючи грудки сиру, працюючи липовими ложками швидко, але так ритмічно, щоби не зіштовхуватися ними в мисці. Дзержка тактовно мовчала, дивилася на них, погладжуючи запітнілий від холодного пива кухоль.

Рейневан глибоко зітхнув. Він жодного разу не їв гарячої їжі відтоді, як пообідав у каноніка Отто в Стшеліні. Шарлей же дивився на пиво Дзержки так промовисто, що і для них відразу ж принесли кухлі, з яких стікала піна.

— Куди Бог провадить, Шарлею? — нарешті заговорила жінка. — І чому ти по лісах вплутуєшся у бійки з селянами?

— Йдемо на прощу в Барде, — безтурботно збрехав демерит. — До Бардської Божої Матері, помолитися за виправлення світу сього. А напали на нас, не пояснивши, за віщо. Воістину, світ сповнений підлоти, а по трактах і в лісах значно простіше зустріти мерзотника, ніж абатису. Та голота напала на нас, ще раз кажу, без причини, керована грішною жагою чинити зло. Але ми прощаємо винуватцям нашим…

— Селян, — Дзержка припинила його балаканину, — я найняла, щоби вони допомогли мені шукати жеребця, який втік. Що це мерзенні хами, не заперечую. Але далі вони щось мололи про переслідуваних, щось про призначені винагороди…

— Маячня пустоголових і вбогих розумом, — зітхнув демерит. — Хто ж спроможеться їх збагнути…

— Ти сидів під замком на монастирській покуті. Правда?

— Правда.

— І що?

— І нічого, — на обличчі Шарлея не здригнулася жодна жилка. — Нудьга. Усі дні однаковісінькі. Один за одним. Matutinum, лаудеси, прима, терція, потім на Барнабу, секста, нона, потім на Барнабу, вечірня, collationes, комплета, на Барнабу…[195]

— Перестань врешті-решт викручуватися, — знову перебила його Дзержка, — Ти прекрасно знаєш, про що мені йдеться, так що кажи: чкурнув? Тебе переслідують? Призначили винагороду?

— Боже борони! — Шарлей вдав, що ображений таким припущенням. — Мене звільнили. Ніхто за мною не женеться, ніхто не переслідує. Я — вільна людина.

— Як я могла забути, — уїдливо кинула вона. — Але добре, нехай буде, вірю. А раз вірю… То висновок напрошується простий.

Шарлей, демонструючи зацікавленість, підняв брови з-над ложки, що її якраз облизував. Рейневан неспокійно завертівся на лаві. Як виявилося, слушно.

— Висновок напрошується простий, — повторила, розглядаючи його, Дзержка де Вірсінг. — Отже, це молодий пан Рейнмар із Беляви є об'єктом полювання і переслідування. А здогадалася я не відразу, хлопче, через те, що в таких аферах рідко програєш, ставлячи на Шарлея. Ох і підібралися ви — два чоботи пара…

Вона різко урвала мову, підбігла до вікна.

— Гей, ти! — заволала. — Так, ти! Недотелепо їден! Виродку золотушний, викривлений прутню! Як ще раз удариш коня, то звелю тебе ним по майдану волочити!..

— Вибачте! — вона повернулася до столу, сплела руки під розгойданим бюстом. — Але за всім мушу сама припильнувати. Тільки відведу очі, а вони вже казяться, негідники. Про що це я? Ага. Що ви два чоботи пара, фіглярі.

— То ти знаєш.

— Аякже. Ходить чутка серед людей. Киріелейсон і Вальтер де Барби гасають трактами, Вольфгер Стерча їздить сам-шість по Шльонську, вистежує, випитує, погрожує… Але ти даремно супишся, Шарлею, та й ти без потреби хвилюєшся, хлопче. Зі мною ви в безпеці. Мене нітрохи не обходять любовні авантюри і родові чвари. Стерчі мені не брати й не свати. На відміну від тебе, Рейнмаре Беляу. Бо ти мені, хоч це тебе, можливо, і здивує, родич. Не роззявляй рота. Я ж усе-таки de domo[196] Вірсінг, з рейхвальдських Вірсінгів. А Вірсінги з Рейхвальде через Цедліців породичалися з Ностіцами. А твоя бабця була Ностіцівна.

— Це правда, — поборов здивування Рейневан. — А ви, пані, так добре знаєтеся на родоводах?

— Знаю дещо, — відрізала жінка. — Брата твого, Петера, знала добре. Він дружив зі Збилютом, моїм чоловіком. Гостював у нас, у Скалці, не один раз. На конях зі скалецького табуна завжди їздив.

— Ви говорите про нього у минулому часі, — Рейневан спохмурнів. — Отже, вже знаєте…

— Знаю.

Тривале мовчання перервала Дзержка.

— Я щиро тобі співчуваю, — сказала вона, а її серйозне обличчя щирість слів підтвердило. — Те, що сталося під Бальбіновом, є трагедією і для мене. Твого брата я знала і любила. Завжди цінувала його за розважливість, за тверезий погляд, за те, що він ніколи не корчив із себе дутого півпанка. Що тут довго казати, таж саме за прикладом Петерліна і мій Збилют трохи набрався уму-розуму. Ніс, що його він звик був на великопанський манір задирати, опустив до землі, побачив, на чому ногами стоїть. І зайнявся кіньми.

— То воно так було?

— Аякже. До того Збилют із Шаради був пан, шляхтич, відома начебто в Малопольщі фамілія, самим Мельштинським нібито п'ята вода на киселі. Гербовий лицар, із тих, що, знаєте, на грудях — Леліва[197], а під Лелівою — драні гачі. А тут Петер Беляу, такий само «miles mediocris»[198], гордий, але бідний, береться за діло, будує фарбувальню і валяльню, привозить майстрів з Гента й Іпра. Маючи в одному місці те, що скажуть інші лицарі, заробляє гроші. І що? І невдовзі стає справжнім паном, вельможним і багатим, а гербові, які до нього перше ставилися з погордою, гнуться в поклонах і пускають слину, улесливо усміхаючись, аби тільки він був ласкавий позичити їм готівки…

— Петерлін, — очі Рейневана блиснули, — Петерлін позичав гроші?

— Я знаю, що ти запідозрив, — Дзержка поглянула на нього з розумінням. — Але це — навряд. Твій брат позичав тільки добре знайомим і надійним людям. За лихварство можна накликати на себе невдоволення Церкви.