Читати книгу - "Колиска на орбіті"

class="p1">— Не тільки Еліс, — відповів йому Форестер, — усі інші злякалися так само. Якщо ми зараз не візьмемо справи у свої руки, неминуче станеться вибух. Адже коли це трапилось, вони вже були в стані надзвичайного нервового напруження — тут і сумніви в доцільності дослідницької праці, різноманітні конфлікти й чвари, неминучі в умовах, коли дев’ятеро людей протягом довгих місяців живуть і працюють пліч-о-пліч, а на додачу ще й невроз типу клаустрофобії.[6] І все це з кожним днем зростало й загострювалось. Я спостерігав цей руйнівний процес, затамувавши подих.

— Припустімо, що серед нас знайшовся жартун, який замінив Генрі, — промовив Лодж. — Що ви скажете на це? Може, хтось із них керує не тільки своїм героєм, а й героєм Генрі так само.

— Людина неспроможна керувати більш ніж одним героєм, — заперечив Форестер.

— Але ж випустив хтось у ставок кита.

— Так. Але кит швидко зник. Стрибнув раз чи два і його не стало. Тому, хто створив кита, було не до снаги протримати його на екрані довше.

— Декорації й реквізит ми вигадуємо гуртом. Чому ж тоді ніхто не зможе непомітно для інших ухилитись від оформлення Вистави і сконцентрувати всі свої думки на двох героях?

На обличчі Форестера відбився сумнів.

— Мабуть, у принципі, це можливо. Але тоді другий герой майже напевне вийшов би дефектним. Вам, часом, не здалося, ніби хтось із них поводиться трохи дивно?

— Не те щоб дивно, — відповів Лодж, — але Інопланетне Чудовисько ховалось…

— Інопланетне Чудовисько не було героєм Генрі.

— Звідки у вас така певність?

— Генрі не був людиною такого типу, щоб створити Інопланетне Чудовисько.

— Так, припустімо. Хто ж тоді герой Генрі?

Форестер роздратовано ляснув долонею по кріслу.

— Я вже казав вам, Бейярде, що не знаю, де чий герой. Я намагався підібрати кожному пару, та марно.

— Якби ми знали, розв’язати цю загадку було б набагато легше. Особливо…

— Особливо, якби нам був відомий герой Генрі, — закінчив Форестер.

Він піднявся з крісла й почав ходити по кабінету.

— Ваше припущення щодо жартуна, який нібито вивів на екран героя Генрі, хибне, — сказав він. — Звідки він міг знати, якого героя повинен створити?

Лодж вдарив рукою по столу.

— Юна Красуня, — вигукнув він.

— Що?

— Юна Красуня. Адже вона з’явилась останньою. Невже не пам’ятаєте? Вусатий Злодій запитав, де вона, а Сільський Дженджик відповів, що бачив її в наріжній кімнаті…

— Боже ж мій! — видихнув Форестер. — А Бідний Філософ поквапився оголосити, що нарешті зібралися всі. З неприхованим глузуванням! Ніби хотів познущатися з нас!

— Ви вважаєте, що це зробив той, хто стоїть за Філософом? Коли так, то це отой самий жартун. Він і вивів на екран дев’ятого члена трупи — Юну Красуню. Дев’ятим мав з’явитися герой Генрі. Ви ж самі казали, що неможливо дізнатись, де чий герой, і створити двох героїв на екрані. Та коли на екрані зібралось вісім героїв, зрозуміло, що той, кого не вистачає, і є герой Генрі.

— Або це справді жарт, — сказав Форестер, — або герої стали якоюсь мірою відчувати й думати самостійно, тобто наполовину ожили.

Лодж насупився.

— Така версія не для мене, Кенте. Герої — це образи, які ми створюємо в своїй уяві, ми керуємо їхніми діями, а потім, під завісу Вистави, відпускаємо їх. Вони повністю залежать від нас. їхні особистості невіддільні від наших. Вони не що інше, ніж витвір нашого мозку.

— Ви не зовсім вірно мене зрозуміли, — заперечив Форестер. — Я мав на увазі машину. Вона вбирає в себе наші думки і створює зримі образи. Вона трансформує наші враження в уявну реальність…

— А пам’ять…

— Гадаю, така машина цілком може мати пам’ять, — заявив Форестер. — Вона напхана досить чутливим обладнанням, щоб бути майже універсальною. Вона робить набагато більше, ніж ми, для створення Вистави. Зрештою, ми ті ж самі прості смертні, якими були завжди. Хіба що інтелект у нас вищий, ніж у наших предків. Ми будуємо механічні додатки, що розширюють наші можливості. Щось на зразок цієї машини.

— Не знаю навіть, що вам відповісти, — промовив Лодж. — Справді не знаю. Я стомився від цього переливання з пустого в порожнє. Від нескінченних роздумів.

Насправді ж він мав що сказати, майнуло в нього. Він знав, що машина може діяти самостійно — примусила ж вона Дженджика шпурнути гуску в Філософа. Але це набагато простіше, ніж керувати героєм протягом усієї вистави, простіше, ніж показувати героя, який не повинен з’являтись. Проте, це була суто автоматична реакція і це ще нічого не означає.

— Чи, може, він помиляється?

— Машина могла випустити на екран героя Генрі, — переконано заявив Форестер. — Могла примусити Філософа познущатися з нас.

— Але з якою метою? — запитав Лодж, хоча наперед уже знав, чому машина могла вчинити саме так, і від цієї думки по спині забігали мурашки.

— Аби ми зрозуміли, — відповів Форестер, — що вона теж здатна відчувати.

— Вона б ніколи не зважилася на це, — заперечив Лодж. — Якби у неї з’явилася така здатність, вона приховувала б її. Для неї це єдиний порятунок. Адже ми можемо її знищити. І скоріше за все ми так і зробили б, якби нам здалося, що вона ожила. Ми б її демонтували, розібрали на складові частини, зруйнували.

Обидва замовкли. Запала тиша, і Лодж відчув, що все навкруг охоплено жахом, але жахом незвичайним. У ньому поєдналися розгубленість думок і почуттів, раптова смерть одного з них, зайвий герой на екрані, життя під постійним наглядом, безмірна самотність…

— У мене вже голова не працює, — промовив він. — Відкладімо розмову на ранок.

— Гаразд, — погодився Форестер.

— Може, вип’ємо?

Форестер заперечливо похитав головою.

Йому теж несила більше говорити, подумав Лодж. Він охоче пішов би чимшвидше.

Ніби поранений звір, подумав він. Ми всі, мов поранені звірі, розповзаємося по своїх кутках, щоб побути на самоті: нас нудить одне від одного; для нас отрута — постійно бачити за обіднім столом ті самі обличчя, дивитись на одні й ті самі роти, що повторюють одні й ті самі нісенітниці; і тепер, зіткнувшись із власником будь-якого рота, нам уже наперед відомо все, що він скаже.

— Добраніч, Бейярде!

— Добраніч, Кенте. Міцного вам сну.

— Побачимося завтра.

— Безперечно, — сказав Лодж.

Двері тихо причинились.

На добраніч. Міцно спіть.

Блощиця вкусить — її чавіть.

VI

Серед ночі Лодж прокинувся від власного крику.

Він сів, випроставшись, посеред ліжка, поволі приходячи до тями, починаючи відокремлювати дійсність від сну, усвідомлювати хто він, де та як взагалі опинився тут.

Усе гаразд, заспокоював він себе. Це був лише сон. Але