Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

— Дивися, що там? — запитала Маріка, показуючи вдалину.

Дем'ян спросоння протер очі та, придивившись, збуджено вигукнув:

— Та це ж маяк! Земля! Земля!

Та радість його була передчасною. Вітер іще не награвся з новою іграшкою й не бажав відпускати корабель. Вітрильник ішов убік від маяка.

— Я спробую розвернути корабель, а ти розбуди кого-небудь із чоловіків мені на підмогу, — сказав Дем'ян і побіг у рульову рубку.

Із кают-компанії доносилося різноголосе хропіння. Випитий на голодний шлунок ром звалив колишніх невільників не гірше сонного зілля. Всі спроби розбудити народ виявилися марними. Маріка вийшла на палубу і заціпеніла від жаху. По правому борту показалися скелі. Вони невблаганно насувалися просто на корабель, який під усіма вітрилами мчав назустріч своїй загибелі.

Маріка стрімголов знову кинулася будити людей. Цього разу вона не церемонилася, розштовхуючи всіх стусанами.

— Вставайте! Нас несе на скелі!

Хтось ошаліло підхоплювався, не розуміючи що до чого. Хтось попросту перевертався на інший бік і продовжував спати.

Нарешті всі, хто був у змозі усвідомити, що відбувається, з'юрмилися на палубі, жалюгідні у своїй безпорадності.

Дем'ян щосили крутив штурвал, але вітер уперто надимав паруси, не бажаючи віддавати управління кораблем самозванцеві.

— Рубай канати! Інакше мені не впоратись! — у відчаї закричав Дем'ян.

У відчайдушній спробі втримати корабель він усім тілом наліг на штурвал. Вітрильник різко нахилився, і його накрила велика хвиля. Маріка відчула, як вода підхопила її, й вона, мов на гойдалці, вилетіла за борт.

Наступної миті корабель повільно, ніби знехотя, випростався, зі скрипом, як старий, що розминає закостенілі суглоби, розвернувся й почав віддалятись у відкрите море.

Хвилі бились об скелі та люто плювалися пінною слиною. Море, як тростинку, підхопило Маріку і закружляло у вирі. Дівчина борсалась, із усіх сил намагаючись утриматися на поверхні. Її тягнуло на дно, й вона раз у раз поринала у воду з головою, та щоразу вперто виринала, щоб жадібно ковтнути повітря. Припливом її несло все ближче до берега.

Відчувши під ногами твердий ґрунт, Маріка нарешті перевела подих, але виявилося, що найважче очікує попереду. Ззаду безшумно і підступно підкралася величезна хвиля. Вона всією своєю міццю обрушилася на дівчину зверху, буцім хотіла розчавити її. Маріку звалило і поволокло по дну. Дівчину било об каміння. Маріка намагалася підвестись, але її завертіло так, що вона не розуміла, де верх, а де низ. Хвилі накочувались одна за одною, ніби не бажали розлучатися зі своєю полонянкою. Вибившись із сил, Маріка знепритомніла.

Вона прийшла до тями на березі. Все тіло боліло так, що бідолашна дівчина не відразу змогла поворушитися. Вона не знала, скільки часу провела в непритомності. Як і раніше, стояла ніч, але було тихо. Гульвіса-вітер розігнав хмари. Вони, мов кудлаті сірі пси, помчали геть, а вітер у пошуках нової забави подався в інші краї. Зоряне небо видивлялось у дзеркало моря.

Маріка підвелася, стягла з себе мокрий одяг і зайшла у воду. Море, яке ще недавно знущалося над нею, тепер, як дбайливий знахар, пом'якшувало біль і зцілювало. Місячна стежка простяглася по морській гладі до обрію. Маріка плескалася, пригоршнями зачерпуючи сріблясті полиски та щедро розкидала їх навсібіч. Потроху сили поверталися до неї. Біль стих. Дівчина подякувала морю і вийшла на берег.

Від солоної води кучері стали жорсткими. Дівчина віджала густу кучму волосся, накинула одяг і огляділась у пошуках маяка. В темряві вежа зливалась із скелями, та промінь світла, то спалахуючи, то зникаючи, невпинно вказував шлях морякам. Схоже, цієї ночі він світив тільки для Маріки.

Місяць услужливо освітлював дорогу, щоб подорожня не спіткнулась і не поранилась об гостре каміння. Маріка не помітила, як дісталася маяка. Зблизька він виявився дуже високим і старим. Стародавнє каміння суціль було вкрите черепашником, як панциром.

Дубові двері, почорнілі від часу та морської води, були відхилені. В сутінках ледве виднілися нижні приступки гвинтових сходів, які вели в чорноту. Маріка пошукала світильник, але нічого не знайшла. Хазяїн маяка, очевидно, не часто приймав гостей. Лишалося рухатись навпомацки. У вежі стояла непроглядна темінь. Тримаючись за перила, дівчина відшукувала ногою кожну сходинку. Вона рухалася повільно, щоб не оступитися. Втім, поспішати їй було нікуди.

Нарешті, подолавши черговий виток, дівчина побачила непричинені двері. У вузьку щілину пробивалося світло.

Маріка швидко підбігла останніми сходинками, штовхнула двері й, засліплена світлом, завмерла на порозі.

Щось із шумом гепнулося на підлогу. Пролунав зляканий крик:

— Навіжена Фріда!

Звикнувши до світла, Маріка побачила чоловіка, що простягся біля її ніг.

— Помилуй, я не можу виконати твого доручення, — благав він.

Маріка зрозуміла, що її помилково вважають за когось іншого. Дівчина присіла навпочіпки і торкнула чоловіка за плече.

— Ти помилився. Я ніколи не бувала тут раніше. Я впала за борт корабля, і мене викинуло на берег. Мені потрібна допомога.

Чоловік нерішуче підвів обличчя й подивився на гостю. Від постійної близькості моря його шкіра огрубіла. Щоки вкривала жорстка щетина. Він був іще не старий і доволі міцний, але обличчя його було пооране глибокими зморшками.

— Так ти не Фріда? — запитав