Читати книгу - "Погана"

й вішаю її на спинку мого стільця (обережно, щоб не зачепити вибухівку, мені вона ще згодом знадобиться). Алессандро розглядає мене. На якусь коротесеньку мить його очі затримуються на моїх грудях. Я граюся зі своїм волоссям, схиляю голову набік, дивлюся на нього так, ніби справді його хочу. Я розставляю, а потім схрещую ноги. (Шкода, що я в цих штанях, спідниця була б значно доречніша або, можливо, коротенька сукенка. А найкраще, якби я була без трусиків, як Шерон Стоун в «Основному інстинкті». Це точно привернуло б його увагу.)

Алессандро опускає погляд на свій захаращений стіл і шарудить якимись паперами. Я зиркаю на годинник. Кожна секунда має значення. Ніно може зараз вшиватися з міста або взагалі мчати з Італії. Я знаю, що в нього є фальшивий паспорт… гроші… довбані мотиви. Почекаю ще хвилину, а потім перейду до рішучих дій. Але іноді поліцейські бувають дуже офіційні. Правильні. Неприступні. Професіональні. Відмовляються поділяти ліжко з підозрюваними або швиденько трахатися зі свідками. Я розумію, розумію. Це Італія, а не Велика Британія. Навряд чи тут діють ті самі правила. Такі, як в ЄС чи ще десь. Більшість поліцейських корумповані. Вони легко збуджуються. Вони невситимі. Але все ж є ризик: повноцінний секс у власному кабінеті? Можливо, це й не спрацює.

Алві. Припини. Не можна тобі так думати.

– Це нізащо не спрацює, – говорить Бет.

Чи думаєш ти, що зможеш, чи думаєш, що не зможеш, – ти завжди думаєш правильно. Хто це сказав? Якщо ти можеш мріяти про це, ти можеш і зробити це. Усяка така хуйня. Але це правда.

Я почуваюся вологою, збудженою. Моїм тілом угору та вниз прокочуються жаркі хвилі. Щоки в мене палають. Між ніг мокро. Я кручуся на своєму стільці.

Алессандро знімає піджака та вішає його на гачок біля дверей. Послаблює краватку й також стягає. Я хочу, щоб він скинув іще щось. Я чудово бачу, як йому тисне під тією щільною приталеною сорочкою. Він іде назад до столу, але раптом зупиняється і вклякає. На його обличчі вираз паніки. Я зиркаю йому між ніг, і – юхуу – так! Спрацювало. Мій божевільний план. Схоже на неслабий стояк, але краще один раз відчути, ніж сто разів побачити, і я не можу дочекатися, щоб його роздягнути.

Я кручуся на своєму верткому офісному стільці та жадібно на нього дивлюся. Накручую на палець пасмо волосся і вмикаю свою внутрішню Меґан (Фокс). Уперед, Алві. Ти – зірка.

– Мені з вами так спокійно, Алессандро. Ви такий великий, сильний, вродливий чоловік… Я знаю, що ви ніколи не завдасте мені шкоди, як Ніно. Ви можете бути моїм героєм.

Обличчя Алессандро яскраво спалахує. Я нахиляюся до нього на своєму стільці.

– Я, гмм, я… – Він заїкається. Затинається. – Un momento. Будь ласка.

Він повертається, біжить до дверей і сіпає за ручку, але їх замкнено. І це дає мені коротесеньку, але таку потрібну мить.

Я підхоплюся та йду за ним. Це мій шанс. Не можна його відпускати.

Я застрибую йому на спину, ніби хочу покататися, й ногами обхоплюю його за талію.

– Ні. Не йди. Я так шалено тебе хочу. Я від тебе божеволію. З першої ж миті, коли я тебе побачила… – (Сьогодні вранці, коли він мене заарештував.) – Ти єдине, про що я можу думати…

– Алві? – каже він. – Che cazzo…

– Візьми мене зараз або втратиш назавжди.

Він непевно крокує назад до кабінету, і ми валимося на його дерев’яний стіл. Його талія затиснута між моїми ногами. Я його не відпускаю.

Розділ двадцять сьомий

Я обертаю його й цілую.

– Алві?

– Алессандро, scopami[133].

Я стягаю топ. Ліфчик. Однією рукою розстібаю йому ширіньку. А другою стискаю його сідницю. Він стогне і притискається до мене. Він уже на все згоден. Я знову цілую його, щоб не дати йому заговорити, подумати чи вшитися. Я хапаю його член і витягаю з трусів-боксерів.

– Ммм, Алессандро, – кажу я. – Ти такий спокусливий.

Добре, що я з’ясувала, як його звати. У такі моменти краще звертатися на ім’я. Бо на прізвище якось це надто офіційно виходить.

Я залишаю його сидіти на столі й навколішки опускаюся перед ним на підлогу. Беру його член до рота. Він пульсує, великий і гарячий. Я облизую його вздовж, вгору і вниз. Чую смак гелю для душу з чайним деревом. Опускаю голову так низько, як тільки можу, і відчуваю його далеко в глибині горла. Язиком облизую кінчик, по колу. Пещу його гарненькі яєчка.

Я відхиляюся і встаю. Знімаю шкіряні штани. Скидаю крихітні стринги й дивлюся йому в очі.

– Ось як ми вчинимо…

Я оголена сідаю на його стіл і розсуваю ноги.

– Ви відведете мене до Ніно. Мені знадобляться п’ять хвилин наодинці з ним.

Він киває. Засовує пальці мені до рота.

– Кінчай у мене, мій жеребець.

Він просто продовжує, продовжує й продовжує, знов, і знов, і знов. Він кінчає, а потім десь секунди за дві готовий починати спочатку. (П’ять разів.) Він ніби одержимий чи чогось наковтався. (Ой, так, здається, я таки справді чимось його напоїла.) Я вже змучилася, і в мене все понатиране. Не думаю, що зможу ще хоч трохи витримати. Я спираюся на шафу з паперами та втуплююся в підлогу, що обертається в мене перед очима.

– Досить, – кажу я, стікаючи потом. Я щось усе ніяк не віддихаюсь. – Ну ж бо… ходімо… знайдемо… Ніно…

Я, чуючи незрозумілі балачки італійською, заходжу за диснеївським принцом до конференц-зали і, знесилена, ляпаюся на стілець. Підсуваюся трохи ближче, щоб наші стегна під столом торкалися. Легенько стискаю його коліно. Алессандро відкашлюється. Я оглядаю залу засідань. Два з половиною, три з половиною і шість із чвертю. Алессандро, безумовно, найставніший (щонайменше дев’ять із половиною). Я рада, що мені саме його довелося спокусити. Поєднувати справи з задоволенням завжди добре.

– Oggi[134] нам слід спілкуватись inglese[135], – промовляє Алессандро. – Синьйорина Найтлі не говорить італійською. Va bene?

– Va bene, – погоджуються копи.

Усе йде добре.

Алессандро очолює стіл у невеличкому, надто яскраво освітленому приміщенні. Над головами мерехтить неонова лампа. Навколо нас на дешевих офісних меблях сидять три інші копи, одягнені в бездоганні сині костюми. Либонь, це просто стандартна поліцейська форма, але вигляд вони мають такий, ніби щойно зійшли з подіуму останнього показу «Армані». На вилозі Алессандро найбільше приколок і відзнак. Либонь, це означає, що він тут бос. Він здається ще спокусливішим тепер, коли покупався та перевдягнувся після нашого мегатраху. Він пахне чистотою, дезодорантом. Я скидаю туфлю й воджу пальцями вгору та вниз по його литці.

– Синьйорина Найтлі люб’язно погодилася допомогти нам у нашому розслідуванні вбивства Дощ Кемпбелл.

– Динаміт, – кажу я.

– Даруйте? – Він повертається до мене. Усі інші поліцейські витріщаються.

– Динаміт?

– Що?

– Забудьте. Неважливо. Це її мафіозне ім’я.

– Міс Найтлі знайома з підозрюваним, якого, за її словами, звати… – Він зазирає у свій планшет. – Синьйор Джанніно Марія Бруска.

– Його звати Ніно, – втручаюсь я. – Ім’я вбивці – Ніно… Він закоханий у мене.

Алессандро хмуриться. Я всміхаюся йому.

– Добре, любенький, продовжуй.

– Судячи з записів камер відеоспостереження, підозрюваний залишив Piazza della Rotonda й пішов до готелю «Рафаель» на Ларґо Фебо. Ми стежили за виходами з будівлі та переконані,