Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Насправді Герман збрехав, щоб утримати себе під контролем (і це подіяло) — щось усередині його свідомості билось об невидимі перешкоди, виступаючи проти обговорення цієї теми, й вимагало негайно перетворити Лозинського на кривавий труп із вивернутими назовні нутрощами.

— Можливо… — погодився хірург. — Але… — він раптом замовк і похитав головою, щось обмірковуючи. Потім трохи розгублено продовжив:

— По-моєму, всі ці припущення — нісенітниця. Я дещо згадав з вашої розповіді, — це багато чого змінює, якщо, звичайно, ви нічого не переплутали.

— Що саме?

— Дивне поводження тварин. Вони стали вас панічно боятися.

— Ви думаєте, це пов’язано з тим, що вони інстинктивно розпізнали мою… хворобу?

— Саме так — інстинктивно.

— Отже, я… хворий… якоюсь древньою Хворістю? І цей вірус залишався невідомий, незважаючи на те, що існує тисячі, а може й, мільйони років? Я вас правильно зрозумів, лікарю?

— Так… так!.. — роздратовано відрізав Лозинський, зосереджено потираючи перенісся. — Ради Бога, не заважайте, я хочу подумати… Здається, в мене виникло припущення… Неймовірно, але… Просто дайте мені трохи часу…

Розпечена спиця простромила хребет Германа. Але йому знову вдалося стримати себе. Можливо, востаннє…

Лозинський підкурив чергову цигарку.

— Може, моя гіпотеза покажеться вам божевільною, не гідною кваліфікованого медика…

— Після всього, що зі мною сталося, я можу повірити навіть у Мері Поппінс.

— А я ніколи не подумав би, — продовжив Лозинський, — що такий прагматик, як я, може сфабрикувати таку ідіотську версію.

— Люди іноді змінюються, — зауважив Герман.

— Отож, — сказав Лозинський, дивлячись кудись убік, — я вважаю, що ви маєте справу з вірусом, який, можливо… зовсім безпечний для людини…

Герман збирався щось сказати, однак Лозинський зупинив його рішучим і нетерплячим жестом; зараз він поводився як божевільний учений, якому начхати на все, крім предмета своїх досліджень… навіть якщо йому загрожує жорстока розправа від химерної істоти, що була колись членом людського суспільства.

— Отож, можливо, він небезпечний тільки для тварин і тому вони реагували на цей вірус… коли він увійшов у активну фазу. Але повторюю: для людини він має бути абсолютно безпечним. Інакше про таких, як ви, давним-давно заговорив би весь науковий світ. І не лише науковий…

Я вважаю, що вся річ у ваших антитілах. Вірус якимось чином зумів вижити у вашому організмі. Ймовірно, що антитіла були не здатні його знищити чи хоча б перешкодити його розвитку. Причому, дана неспроможність антитіл проявилася дивно й вибірково — імунітет не спрацював винятково щодо цього вірусу, — адже нічим іншим ви не хворіли, так? За нормальних умов, напевно, він повинен був просто загинути. Однак у вашому випадку він не лише не загинув, а й зберігся й одного чудесного дня… «прокинувся». Яка-небудь тварина, швидше за все, здохла б за лічені години, не витримавши тієї карколомної імітації… раптової старості. До речі, я не думаю, що колосальне прискорення метаболізму має до цього якесь відношення. Так, тварина майже миттєво загинула б, ви ж — залишилися живі, бо ви — людина.

Але це ще не все. Я думаю… всі мої колеги до єдиного вважали б мене божевільним, та я готовий припустити, що ваші антитіла спочатку не змогли його нейтралізувати, «розбудило» ж його — ваше знання!

Ось, якщо коротенько, моя авантюрна гіпотеза. Схоже на марення середньовічного шарлатана? Не сперечаюсь. Але… я не бачу інших можливостей.

— Ви вважаєте… він розумний? — голос Германа проскрипів настільки пронизливо, що Лозинський не відразу зрозумів запитання.

— Ні, але я переконаний, що цей вірус якимось чином пов’язаний зі свідомістю. Знаєте, незважаючи на всі досягнення сучасної науки, людство у багатьох аспектах пізнання навколишнього світу пішло не надто далеко від знахарів, що жили три тисячі років тому. І така наука, як вірусологія, — зовсім не виняток. Наприклад, у наукових колах дотепер дискутують про те, яка взагалі природа вірусів, до якого типу матерії їх віднести — живої чи неживої. Вони мають ознаки обох.

Я думаю, що у вашому випадку вся проблема в ряді якихось до безглуздості унікальних збігів…

— Велика Недоладність… — сказав Герман.

— Так, — швидко погодився хірург, — щось наче таке… хоча це дуже точне визначення.

Лозинський відкинувся на спинку стільця, кілька секунд мовчав, щось обмірковуючи, потім раптом подався вперед:

— Мені спало на думку… може, існує можливість позбавити вас цього всього — адже це навіть не життя… це… може, варто хоча б…

Герман моментально відчув прилив люті, якого вже не міг контролювати; хребет палав розпеченим льодом. За мить до нього з новою силою повернулося бажання розірвати Лозинського на клапті.

— Я хочу сказати, — тим часом продовжував хірург, — вам нічого втрачати… Він же викачує всі ресурси вашого…

— Як би не так, Добрий Лікарю! Може, ти особисто бажаєш зайнятися мною?! — з жахливим резонансом проскрипіла істота…

Лозинський скривився від страшного болю у вухах.

…і зірвалася на ноги єдиним, ледь уловимим для людського ока рухом.