Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

як собаки, я боявсь і трамвая. О, гіршої хвороби за мою в цій будівлі немає, запевняю вас!

— Таж ви могли дати до відома їй, — сказав Іван, співчуваючи бідолашному хворому, — тим паче, в неї ж ваші гроші? Адже вона їх, певно, зберегла?

— Не сумнівайтесь у цьому, безперечно, зберегла. Але ви, очевидячки, не розумієте мене? Або, вірніше, я втратив колишній свій хист описувати будь-що. Мені, втім, і не надто шкода за ним, бо він мені не знадобиться більше. Перед нею, — гість побожно подивився в пітьму ночі, — ліг би лист із божевільні. Хіба можна висилати листа, маючи таку адресу? Душевнохворий? Ви глузуєте, мій друже! Зробити її нещасною? Ні, на таке я не здатен.

Іван не зумів заперечити це, але мовчазний Іван співчував гостеві, болів його болями. А той хитав від муки своїх спогадів головою в чорній шапчинці й казав таке:

— Бідна жінка... Втім, у мене є надія, що вона забула мене...

— Але ви можете одужати... — непевно сказав Іван.

— Я невиліковний, — спокійно відповів гість, — коли Стравінський каже, що поверне мене до життя, я йому не вірю. Вік гуманна людина і просто хоче втішити мене. Втім, що там заперечувати, мені тепер набагато краще. Але ж на чому, пак, я зупинився? Мороз, оті трамваї, що летять вулицями... Я знав, що ця клініка вже почала працювати, і пішака через усе місто пішов сюди. Безумство! За містом я, напевно, замерз би, але порятував мене випадок. Щось пошкодилося у вантажівці, я підійшов до шофера, це було кілометрів чотири за заставою, і, на мій подив, він зглянувся наді мною. Машина йшла сюди. І він повіз мене. Я поплатився лише тим, що відморозив пальці на лівій нозі. Але це залікували. І ось четвертий місяць я тут. І, знаєте, дійшов переконання, що тут дуже і дуже непогано. Не слід загадувати великі плани на майбутнє, дорогий сусіде, їй-бо! Я ось, наприклад, хотів об’їхати всю земну кулю. Ну що ж, виявляється, це не судилося. Я бачу лише невеличкий клаптик цієї кулі. Гадаю, що це не найкраще, що є на ній, але, повторюю, воно не таке вже й погане. Ось літо йде до нас, балкон зав’є плющ, як обіцяє Прасковія Федорівна. Ключі розширили мої можливості. Уночі сходитиме місяць. О, він уже заховався! Прохолода. Ніч хилиться за північ. Мені пора.

— Скажіть мені, а що було далі з Ієшуа та Пілатом, — попросив Іван, — благаю, я хочу знати.

— Ой, ні, ні, — болісно пересмикнувшись, відказав гість, — я не можу без дрожу згадати свій роман. А ваш знайомий з Патріарших зробив би це краще за мене. Спасибі за бесіду. До побачення.

І перш ніж Іван спам’ятався, з тихим бряжчанням причинилися ґрати, і гість зник.

Розділ 14

СЛАВА ПІВНЕВІ!

Не витримали, як то кажуть, нерви, і Римський, не дочекавшись, поки укладуть протокол, втік у свій кабінет. Він сидів за столом і запаленими очима дивився на магові червінці, що лежали перед ним. У фіндиректоровій голові панував безлад. Знадвору долинав рівномірний гамір. Публіка потоком виливалася з будівлі Вар’єте на вулицю. До надзвичайно сторожкого тепер вуха Римського раптом долинула виразна міліцейська трель. Сама собою вона ніколи не віщує нічого приємного. А коли трель повторилась і на допомогу їй долучилася друга, владніша й довша, а потім приєдналися і виразно чутні гики та навіть якесь тюкання, фіндиректор відразу збагнув, що і на вулиці подіялося ще щось скандальне й паскудне. ї що воно, хоч би як хотілося відмахнутись від нього, якнайтісніше пов’язане з гидотним сеансом, який довершив чорний маг зі своїми помічниками. Прозірливий фіндиректор анітрохи не помилився.

Тільки-но глянув він у вікно, що виходило на Садову, обличчя йому перекосилося, і він не прошепотів, а засичав:

— Я так і знав!

В яскравому світлі потужних вуличних ліхтарів він побачив на тротуарі внизу перед собою даму в самій сорочці й панталонах бузкового кольору. На голові у дами, правда, був капелюшок, а в руках парасолька.

Довкола цієї дами, яка перебувала в стані цілковитого сторопіння і то присідала, то поривалася кудись бігти, нуртувала юрба, видаючи отой регіт, що від нього у директора йшов по спині мороз. Біля дами метушився якийсь громадянин, що здирав з себе літнє пальто і від хвилювання ніяк не міг подужати рукав, у якому застрягла рука.

Крики та ревучий регіт пролунали і з іншого місця — а саме від лівого під’їзду, і, повернувши туди голову, Григорій Данилович побачив другу даму, в рожевій білизні. Та скочила з бруку на тротуар, намагаючись заховатися в під’їзді, але потік публіки перетяв їй шлях і бідна жертва своєї легковажності й хіті до нових вбрань, обдурена фірмою паскудного Фагота, мріяла лише про одне — провалитися крізь землю. Міліціонер простував до бідолашної, свердлуючи повітря свистом, а за міліціонером швидкували якісь вельми веселі молодики в кепках. Вони ж бо якраз і видавали отой регіт і тюкання.

Вусатий худий візник підлетів до першої роздягнутої і з розгону присадив кістляву розбиту коняку. Обличчя вусаня радісно шкірилося.

Римський стукнув себе кулаком по голові, плюнув і відскочив од вікна.

Він посидів якийсь час за столом, прислухаючись до вулиці. Посвисти в різних місцях досягли найбільшої сили, а потім почали вщухати. Скандал, Римському на подив, зліквідувався якось неждано швидко.

Наставала пора діяти, доводилося пити гірку чашу відповідальності. Апарати було полагоджено під час третього відділення, треба було телефонувати,