Читати книгу - "Звичайна вдячність"

в руці, а дим хвостом плівся за нею. Мати побачила мене на сходах, її блакитні очі благали:

— Френкі, поїдь до пана Еміля. Аріель зараз там, перекажи, що мені терміново потрібно з нею поговорити.

— А ти не можеш зателефонувати?

— Я телефонувала, проте ніхто не взяв слухавки. Мені потрібно, щоб ти туди поїхав.

— Можна я хоч поїм?

— Звісно, але поквапся.

Почулося рипіння сходинок згори; я озирнувся — Джейк у піжамі спускався до мене:

— Я теж поїду.

— Ні, Джейку, ти потрібен мені тут, — мама пішла в їдальню й узяла зі столу стосик паперу. — Відвези це Бобу Гертвіґу. Він чекає.

Пан Гертвіґ був редактором тижневика «Кур’єр Нью-Бремена».

— Тут список усіх, хто виступатиме сьогодні, — вела мати. — А також нотатки про твір, який написала Аріель, і таке інше. Я мала віддати йому це ще вчора, але якось вилетіло з голови. Йому потрібна ця інформація для статті про святкування.

— Я ліпше поїхав би до Аріель, — відповів брат.

— Ти зробиш так, як я кажу.

Коли мати наказувала, про заперечення вже не йшлося. Звісно, її успіхи з церковним хором та музичними виступами влітку стали майже легендарними, але вона досягла того важкою працею, тримаючи все в тісних шорах. Спроба Джейка закопилити губи і не виконати наказ розтанула під убивчим материним поглядом.

Я знав, що брат був лихий як чорт, і потім скиглитиме й скаржитиметься мені, але зараз на мамине прохання він відповів згодою:

— Добре, м-м-мем.

Ми насипали пластівців і поїхали до кварталу багатіїв. Чудова погода — наче на замовлення до вітань на Четверте липня. Було спекотно, сонце піднялося на небі, обіцяючи погожу днину. Ми їхали старою дорогою Сіблі, потім я повернув праворуч, прямуючи до будинку Брендтів. Залишалося ще півмилі. Джейк поїхав далі вулицею Остін, пан Гертвіґ мешкав саме там. Я озирнувся: брат зупинився і щосили жбурляв каміння в телефонний стовп. Мені здалося, що тієї миті він думав про маму.

Аріель поїхала на «Паккарді», проте коли я під’їхав до будинку Еміля, його там не було. Я підійшов до гаража і зазирнув у вікно. Там стояв чорний «Крайслер», який, здається, так ніколи і не бачив денного світла. Я піднявся сходами веранди і постукав. Ніхто не озвався. Тоді погукав:

— Аріель, містере Брендт!

Жодної відповіді — тож я стояв і не знав, що робити. Зважаючи на материн стан, я чудово розумів: якщо повернуся додому без Аріель, мене з’їдять живцем. Я знову постукав. Якби ж мене почула Лайза. Вона, найімовірніше, знає, де її брат і моя сестра… Спало на думку, що Джейкові таки варто було сюди поїхати, адже знайти спільну мову з Лайзою йому значно простіше. Проте відрядили мене, тому я відчинив скляні двері і зайшов у будинок Брендтів. І тут зі мною трапився один із найдивніших моментів мого життя.

Будинок я знав погано, нишпорив по ньому, як грабіжник. Я прокрався на кухню, значно чистішу й ошатнішу за мамину. Подивився крізь скляні двері кухні на впорядкований сад позаду будинку. Там нікого не було. Повернувся у вітальню і постояв кілька секунд. Варто було б перевірити кімнату, де Аріель працювала над Емілевими мемуарами, але мене дедалі більше переповнювало відчуття, що я порушую межі дозволеного. Я вже зібрався повертатися, тим самим наражаючись на мамин гнів, аж раптом почув дивне бурмотіння в одній із кімнат десь далі по коридору. Таке собі гортанне туркання. Може, у Брендтів десь є пташина в клітці?

— Тут є хтось? — крикнув я.

Туркання на мить припинилося, відповіді не було. Ніжна голубина пісня залунала знову.

Я намагався порівняти її з пташиним переспівом, однак, правду кажучи, ніколи раніше не чув, щоб пташки чи тваринки видавали подібні звуки. Ця таємниця вже цілковито мене захопила, і мені кортіло її розгадати.

Поволі я рушив коридором, крок за кроком нишком скрадаючись до кімнати. Я знав: хоч ферму Брендтів і відремонтували, приміщення було таким же старим, як і наш будинок. Будь-якої миті моя нога могла втрапити на незакріплену дошку, і та завищала б, наче кицька, якій наступили на хвіст. На підлозі лежала красива плетена доріжка зі східним візерунком: голі гілочки кущиків з чорницею. Я йшов навшпиньках по ягідках та гілочках до ледь привідчинених дверей у кінці темного коридору. Зазирнув у шпарину і побачив шматок охайно прибраного ліжка, що стояло біля вікна дальньої стіни. Ранкове світло тонуло в тонких шторах, але ж звідки линув спів? Простяг руку і легенько штовхнув двері.

До того дня я жодного разу не бачив голої жінки. Фото «Плейбоя», які я так ласо розглядав зовсім недавно, не зуміли підготувати мене до дійства, яке відкрилося мені в спальні Брендтів на День Незалежності 1961 року. Кімната потопала в квітах із саду, що пишніли у вазах в усіх кутках кімнати і наповнювали її п’янким ароматом. Лайза стояла до мене спиною. Волосся спадало на плечі довгою мідною смужкою. Вона завмерла поруч із дошкою, тримаючи в руках гарячу праску, нахилилася і ретельно працювала над щойно випраним братовим одягом. Кошик із пранням стояв біля її ніг. То було її туркання, сповнене задоволення, ніби ця нудна жарка робота, що повністю захопила Лайзу, була одним із найкращим способів згаяти час. Вона погойдувалась у ритм із праскою, і здавалося, наче слухала якусь мелодію. Я дивився на пружні м’язи її плечей, спини та сідниць. Ловив кожен її порух. Усі частини тіла ожили, й кожна дихала окремо. Жодна з них