Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

процедура діє всюди, і він зараз поїде на десятий, потім утрапить невідомо куди, але спершу…

Потік його думок перервав насторожений голос.

— Пс!.. Малий… Ти о’кей?

Голос надходив згори, і попри переляк Марк збагнув: хай там хто за спиною, він значно вищий за нього. Хлопець усе ще не наважувався озирнутися чи відповісти, коли чиясь рука лягла на плече. Марк аж підскочив від несподіванки та дзиґою крутнувся на 180°. Перед ним був худий як жердина парубок із кутастим, мовби з дерева вирубаним обличчям. Марк упізнав його. Студент, не старший за двадцять, живе на п’ятому. Марк не пам’ятав імені, знав лише, що хлопець за рік до їхнього переїзду вступив до Водника.

— Марк? — «Жердина» також упізнав школяра. — Ти ж тут уже не живеш.

— Н-не живу.

Студент витріщався на Марка майже перелякано.

— Що ти тут робиш?

— Н-не знаю.

— Пацан, у тебе якийсь приступ був. Атвєчаю! Я викликав ліфт, він приїхав, а ти тут спиною повернувся і не рухаєшся. Хвилину, мабуть, стояв.

— Та ні, все добре, таке буває, нічого страшного, — забурмотів Марк.

— Ти вниз?

— Я? Так. Але я пішки.

Марк протиснувся повз студента й вискочив із кабіни на коридор. Той, похитуючи головою, проводжав невисокого незграбного хлопчака збентеженим поглядом.

— Пішки?

— Так, пішки. Все нормально. Не зважай. — І Марк побіг до сходів.

На майданчику між першим і другим поверхами він почекав, доки студент вийде з під’їзду, проте сам виходити не став. Замислився, що щойно сталося. Нічого не відбулося через те, що перехід можливий лише в його багатоповерхівці, чи через те, що переходу завадив студент?

Добре все зваживши, Марк вирішив для певності повторити експеримент. Проїхав усі поверхи від першого до десятого, після чого спустився на п’ятий. Цього разу на нього ніхто не чекав. Хлопець простояв у кабіні секунд тридцять, а тоді, задкуючи, вийшов на коридор.

У коридорі глухо стогнав протяг, з-за дверей двокімнатної квартири ліворуч від Марка долинали голоси (можливо, працював телевізор), але не було нічого схожого на шиплячу потвору в обліпленому брудом дранті.

31

До бібліотеки хлопчак вибрався в другій половині четверга, 17 березня.

В Обласній бібліотеці Марк не був записаний, тож йому спершу довелося оформити реєстраційну картку. Літня бібліотекарка в цілковито порожньому читальному зустріла його непривітним поглядом. Обведені зморшками очі потемніли ще дужче, коли жінка почула, що саме кругловидий хлопчак в огидному светрі з вищиреним черепом просить показати. Бібліотекарка запитала Марка, в якому класі він навчається, після чого з деренчливим невдоволенням у голосі поцікавилася, для чого восьмикласнику знадобилася підшивка «Червоного прапора» за 1975 рік. Такі древні підшивки зберігалися в архівах, що у підвалі. Ніхто вже не пам’ятав де. Марк, який до того моменту спітнів дужче, ніж перед побаченням із Нікою, намірився видати заготовлену наперед відповідь, однак здувся, навіть не роззявивши рота й ледве виштовхавши крізь зуби тихе «мені треба».

Спливло чверть години, допоки бібліотекарка повернулася з підвалу з товстенною пакою зшитих шнурівкою жовтих газет. Марк потягнув паку до найдальшого в залі стола. Швидко знайшов газету, що його цікавила, — № 141 за 20 липня 1975-го — поруч із нею розклав ту, що дістав із кімнати на першому поверсі дерев’яного будинку, і взявся порівнювати.

Хлопець не полінувався та прочитав усю ту маячню абзац за абзацом, від початку й до кінця: про агітаторів, які забезпечували ідеологічну підтримку комбайнерів під час жнив, про щасливих новоселів, що дякували партії за покращення добробуту, про політику злиднів і голоду, запроваджену хунтою в Чилі. Хлопчак ретельно звірив програми передач, рахунки футбольних матчів у рубриці «Спорт» і навіть адресу та телефони редакції в правому нижньому куті останньої сторінки. Все збігалося.

Газета, поза всяким сумнівом, була з його світу.

32

У п’ятницю випав перший по-справжньому погожий день. За ніч хмари порідшали й розступилися, від раннього-рання небо засяяло, немов надраєне до блиску, і до обіду температура піднялася до +18 °C. Неначе за командою повискакували бруньки. У повітрі висів солодкий запах свіжої трави.

О десятій Арсен Грозан вибрався до міста потинятися Лебединкою. Сонячні промені м’яко лоскотали потьмянілу за зиму шкіру, старий моряк мружився та безперестану водив пальцями по злегка засльозених очах: виснажений зимовими півсутінками погляд ніяк не міг адаптуватись до яскравого світла. Арсен спустився до Усті й перейшов на лівий берег, до Гідропарку. Переконався, що земля зовсім розмерзлася. Уже вдома чоловік перевірив прогноз погоди на вихідні. Синоптики обіцяли, що сонячна погода протримається чотири наступні дні, аж до вівторка.

Після обіду, коли Марк повернувся зі школи, Арсен запропонував онукові в суботу чкурнути за місто. Розбити табір біля Горині[26], посмажити сосисок, а вночі поспостерігати за зорями. Марк був готовий вирушати негайно.

Виїхали в суботу по обіді. Віктор запропонував узяти «Nissan», на що Арсен лиш похитав головою. Він мав власний автомобіль — темно-бордовий седан «Daewoo Lanos» із 1,6-літровим бензиновим двигуном, — не новий, страшенно брудний і пошарпаний, одначе надійний. Подумки Арсен ніжно називав його Бордовим Анусом. Зранку вони з Марком завантажили в багажник Ануса двомісний намет, пару карематів, два теплі спальники й два півторалітрові термоси з чаєм. Коробку з телескопом і ноутбук розмістили на задньому сидінні. Дорогою зазирнули до торгового центру «Novus» на Гагаріна, купили мариновані курячі стегенця, шпикачки, вівсяне печиво, трохи картоплі та води. Дрова Арсен придбав на заправці на виїзді з Рівного.

За містом Арсен повів машину на північний схід. На перехресті доріг Р77 та Р05 скерував на північ і п’ять кілометрів їхав, нікуди не звертаючи. За селищем Забороль він звернув із траси на роздовбану сільську дорогу та через десять хвилин, проминувши село Ходоси, дістався Горині. За Ходосами асфальтівка закінчувалася. Далі, обтиснута з одного боку річкою, з іншого — змішаним лісом, тягнулася ґрунтова дорога. Арсен проїхав до її кінця. Ґрунтовка обривалася за кілометр на північ від села, просто посеред лісу.

Дід з онуком вибралися з машини й вивантажили спорядження. Арсен замкнув авто, після чого примостив на ліве плече телескоп, а правою рукою під пахвою затиснув пакунок із дровами. Хлопчак закинув за спину намет, узяв пакет із їжею та спальники. Вони вступили до лісу й подалися на схід. За півгодини дід із онуком вийшли на відкриту галявину у формі широкої та злегка нахиленої на схід літери L. Горинь у цьому місці формувала вигин, із трьох боків омиваючи галявину, по суті, перетворюючи її на півострів. Місце було мальовничим і глухим: ліс, річка, зарості вздовж берега й жодного натяку на