Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

вирушити на пошуки Торіна та його супутників. Але Більбо цього не знав.

Усе, що він знав, — це те, що ріка, здається, не матиме кінця-краю, що він голодний і що в нього паскудний нежить, а ще йому не подобалось, як Гора, наближаючись, ніби насуплюється й погрожує йому. Втім, згодом ріка повернула трохи південніше і Гора знову відступила, — а надвечір береги нарешті стали кам’янистими, ріка зібрала всі свої поплутані рукави в єдиний глибокий і стрімкий потік, — і плоти помчали з шаленою швидкістю.

Сонце вже сіло, коли Лісова, знову крутнувшись, повернула на схід і влилась у Довге Озеро. Обабіч широкого гирла здіймалися скелі, підніжжя яких було всіяне рінню. Довге Озеро! Більбо думав, що лише в морі буває стільки води. Озеро було таке велике, що його протилежний берег здавався далекою вузенькою смужкою, і таке довге, що його північного краю, оберненого до Гори, взагалі не було видно. Лише з мап Більбо знав, що вдалині, де вже мерехтять зорі Великого Воза, від міста Долу збігає річка Бистриця, наповнюючи вдвох із Лісовою Довге Озеро, на місці якого раніше, напевно, була велика і глибока скеляста долина. На південному боці озера води обох річок стрімко збігали високими водоспадами і мчали далі, поспішаючи до незнаних країв. У вечірній тиші шум водоспадів нагадував віддалений рев.

Неподалік від гирла Лісової було дивне поселення, про яке Більбо довідався з розмов ельфів у королівських льохах. Його збудували не на березі (хоч і там стояло кілька хатинок), а просто на воді, біля скелястого мису, який захищав його від гирлових нуртів, утворюючи затишну затоку. Великий дерев’яний міст вів туди, де на палях із дебелих стовбурів розташувалося жваве дерев’яне місто — не місто ельфів, а місто людей, котрі все ще наважувалися селитись тут, мало не біля самого підніжжя драконової Гори. Городяни й досі благоденствували завдяки торгівлі: крам доправляли рікою з півдня, а від водоспадів везли сушею. Та у славні старі часи, коли багатів і процвітав Північний Діл, він був іще заможнішим і могутнішим, а по ріці ходила ціла флотилія човнів: одні — з золотом, інші — з озброєними воїнами, — і точилися війни та вершилися подвиги, які стали тепер легендою. Зігнилі опори старого міста ще можна було побачити на узбережжі в посуху, коли спадала вода.

Та люди мало що пам’ятали про те, хоча дехто й досі співав старих пісень про ґномів — гірських королів, про Трора і Траїна з племені Даріна, про напад Дракона та про падіння володарів Долу. Дехто також співав про те, що одного дня Трор і Траїн повернуться, і тоді з гірських брам ріками потече золото, а цілий край сповнять нові пісні та веселощі. Але ця приваблива легенда не мала великого впливу на щоденні справи городян.

Щойно в місті побачили пліт, зв’язаний із діжок, як від паль відпливли човни і з них загукали до стернових. Ті кинули канати, човнярі налягли на весла — і невдовзі пліт перетягнули з бистрини за високий мис у невеличку затоку міста Озерного. Причалили діжки біля мосту, неподалік од берега. Незабаром із півдня надійдуть люди і деякі кадуби заберуть, а деякі наповнять різним принесеним ними крамом, щоби доправити його течією вгору до палацу Лісових ельфів. Наразі ж барила залишили на воді, а ельфи-плотарі та човнярі пішли бенкетувати до Озерного.

Ну й здивувалися би вони, якби побачили, що коїлося на узбережжі після їхнього відходу, коли споночіло. Передусім Більбо перерізав мотузку на одній із діжок, підштовхнув її до берега і зняв покришку. Почулися стогони, і звідти виповз украй нещасний ґном. У його заяложеній бороді позаплутувалася волога солома, тіло було потовчене та затерпле, все в синцях і саднах, так що він ледве спромігся стати на ноги, дошкандибати мілиною до суші й зі стогоном повалитися на берег. На вигляд він був такий зголоднілий і здичавілий, ніби пес, якого припнули на ланцюг біля буди і лишили так на цілий тиждень. То був Торін, але впізнати його можна було лише завдяки золотому ланцюжку та каптуру, колись небесно-блакитному, а тепер брудному та обшарпаному, з побляклою срібною китичкою. Ґном навіть не відразу зміг бути чемним із гобітом.

— Ну що, живий ти чи мертвий? — спитав Більбо доволі гостро. Напевно, він забув, що сам принаймні раз добре поїв, на відміну від ґномів, а також міг вільно рухати руками та ногами, не кажучи вже про змогу дихати на повні груди. — То ти на волі чи ні? Якщо хочеш їсти і якщо ця дурна пригода ще тобі не набридла — зрештою, вона таки твоя, а не моя, — тобі слід поплескати себе руками, розтерти ноги і спробувати допомогти мені повитягати інших, доки ще є час!

Звісно, Торін розумів, що Більбо має рацію, тож, іще трішки постогнавши, підвівся на ноги і сяк-так допоміг гобітові. Вовтузячись поночі в холодній воді, вони з великими труднощами та морокою розшукували потрібні діжки. На стукіт і гукання відізвалося тільки шестеро ґномів. Їх розпакували і допомогли їм дістатися до берега, де вони посідали чи полягали, щось бурмочучи та стогнучи. Мокрі, перекуйовджені та зсудомлені, вони ледве могли усвідомити, що вже вільні, й належно подякувати за це.

Двалінові та Балінові дісталося найбільше — їх навіть годі було просити допомагати іншим. Біфур і Бофур були не такі потовчені та сухіші за всіх, але вони полягали, не бажаючи й пальцем поворухнути. Зате Філі та Кілі, молоді (як на ґномів) і особливо ретельно запаковані в маленькі барильця та добре обмощені соломою, вилізли на білий світ більш-менш бадьорими, відбувшись лишень синцем-двома та затерплими ногами, які швидко відійшли.

— Сподіваюсь, що вже ніколи не нюхатиму яблук! — заявив Філі. — Моє барило геть пропахло ними. Постійно відчувати яблучний дух, коли тобі важко поворухнутися, холодно і нудить од голоду, — від цього можна збожеволіти. Зараз я здатен їсти будь-що на світі, аж поки наїмся, — та тільки не яблука!

Нарешті, за добровільною допомогою Філі та Кілі, Торін і Більбо познаходили й повитягали з діжок решту компанії. Бідолашний товстун Бомбур або спав, або був непритомний, а Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн наковталися води і здавалися напівмертвими — всіх їх, безпорадних, довелося поодинці перенести на берег.

— Ну от! Ми знову разом! — сказав Торін. — І гадаю, нам слід подякувати нашій щасливій зорі та панові Торбину. Я певен, він має на це право, хоча мені б хотілося, щоб він улаштував нам зручнішу мандрівку. Втім — усі