Читати книгу - "Простір неспокою"

а там видно буде… Якщо наш повелитель закинув нас сюди не з нашої волі, то він поверне й назад.

З колодязя-тамбура вийшли на висоті тридцять кілометрів. Звідси планета скидалася на кольоровий стільник. Пролетіли над зеленим квадратом, потім над голубувато-фіолетовим, за ним починався зовсім сірий, голий і рівний, як стіл. Траплялися квадрати білі, й чорні, й червоні, а над жовтим Богданов навіть пригальмував модуль — у цьому квадраті теж точилася війна: видно було, як армади незвичайних на вигляд машин методично винищували одна одну.

— Та-а-ак. Усе правильно, — поворушився за пультом Богданов.

— Що значить правильно? — обурено хитнув головою лікар. — Як на мене, то все тут неправильно й навіть жахливо! Немов зумисне зібрано колекцію воєн!..

— І ти такої думки? — запитав Станіслав у Гната.

— Та як тобі сказати… Ти мені якось розповідав, ща в двадцятому столітті була так звана “Червона книга”, в яку записували всі види земних тварин і рослин на межі вимирання…

— Була така книга, вона й нині є як цікавий документ споживацького ставлення до природи. Ну й що?

— Мені здається, що вся ця планета — “Червона книга” гинучих цивілізацій нашої галактики. Так, саме цивілізацій. Адже ми (я маю на увазі людство) з великими труднощами вилікувалися від страшної хвороби — капіталізму; війни — тільки видима сторона цієї недуги. Ось і… — Гнат зустрівся з уважним поглядом Богданова і затнувся.

— Приймай вітання, Ромашин, — кивнув Гнатові Микита. — Я дійшов майже такого ж висновку, але ти краще все це сформулював. “Червона книга” галактики… Перелік цивілізацій, котрі потребують термінової охорони генофонду чи, іншими словами, цивілізацій, котрі перебувають на обліку в якійсь вищій інстанції галактики…

Рятувальники ще не встигли визначитися в просторі, як раптова темінь упала на модуль, напливла в тіло й обірвала свідомість. Невидимий господар “Червоної книги” повернув їх назад, до людей. Він показав усе, що хотів показати.

Коли Гнат опритомнів, у рубці було темно, лише на пульті горіли два зелених вогники та над люком світився напис: “Блокування”.

Модуль стояв на чомусь твердому.

Гнат намацав пальцями сенсор вмикання борт-координатора.

— Прискорення нуль, тяжіння одиниця, повітря придатне для дихання, індекс безпеки Д-нуль, скафандри для виходу не обов’язкові.

— Що там? — почувся за спиною голос Томаха.

— Скафандри не обов’язкові, — озирнувся Гнат. — Здається, ми на Землі…

Він зняв скафандр, відкрив люк. У кабіну ринуло світло з коридора, що оперізував рубку кільцем.

— Знову ТФ-стрибок без підготовки, — буркнув Станіслав. — У стаціонарних таймфагах нічого не відчуваєш, а тут як лупне по всьому тілу… Куди це нас занесло? Невже й справді на Землю?

— Вмикайте світло, — попросив Лихолетов. — У мене в аптечці є тонізуючі голки, не бозна-який засіб, але від струсів допомагає.

Подальшої розмови Гнат не чув. Стрибнувши із зовнішнього люка на землю, він не втримався на ногах, перевернувся через голову і влетів обличчям у кущ. Відповз трохи назад і підвівся. Над ним висіло фіолетово-чорне із золотистим шарфом Чумацького Шляху небо, знайомі сузір’я приязно підморгували з високості, пахло зеленню, вологим піском і смолою; поряд з брилою модуля шелестіло на деревах листя, знайомо скрикнув птах; і Гнат щасливо усміхнувся: він був на Землі.

У рубці його зустріли запитанням:

— Де ми?

— Здається, це Південна Америка, точніше — північ її. Добре видно Південний Хрест, та й запах специфічний — сельва.

Микита набрав шифр спецсектора УАРС. Над пультом спалахнув віом: стрепенувся черговий американського філіалу і, набравши поважного вигляду, проказав:

— Слухаю, сорок третій південної тропічної.

— Дайте прямий канал з начальником відділу безпеки центрального бюро Керрі Йосом.

Черговий завагався.

— Час у них пізній… Щось термінове? Богданов кивнув.

— Дві дев’ятки.

Черговий мовчки зв’язався з Європою і зник з віома. За дві хвилини на його місці появився невдоволений, насуплений Керрі Йос.

Угледівши усмішку Богданова, він від несподіванки замружився і труснув головою. Впевнившись, що це не сон, що бачить своїх працівників наяв, прокричав:

— Номер! Де ви зараз?

— В Америці, десь біля дельти Амазонки.

— А ми вас шукаємо на Тріасі, мобілізували весь загін Момми!

— Скільки часу ми були відсутні? Керрі гмукнув.

— Хіба ви самі не знаєте? Ну й діла!.. П’ятнадцять діб! Два тижні я тут собі місця не знаходжу!.’. А втім, то все дурниці Самі зумієте добратися чи підкинути транспорт?

— Доберемось. Ось трохи оклигаємо — і доберемось. Тільки дай відбій на Тріасі, нехай припиняють пошук.

— Дам неодмінно, — Керрі вимкнув канал зв’язку.

Розвиднялося.

Перед тим як відлетіти, Гнат ще раз вийшов з модуля, аби подивитися, куди вони сіли вночі.

Корабель стояв на рівному майданчику, що з усіх боків був оточений чотириярусним лісом. У першому ярусі, заввишки близько трьох метрів, росли папороть і фікус, плелися ліани, а над ними здіймалися гігантські сейби з могутнім корінням, яке подекуди здибило, проламало сіру бетонну поверхню майданчика.

Нічною ямою виявився ідеально круглий колодязь діаметром близько чотирьох метрів і невідомо якої глибини. Трохи збоку в бетоні виднілося