Читати книгу - "Тінь Каравели"

class="book">Я, з докором позираючи на матір, повідомив, що Славкова мати на чергуванні в депо, а Славко і Манярка чекають мене під годинником. Дуже чекають. Я дав слово честі. А якщо не встигну, вони підуть на річку без мене, і ніхто їх не знайде до самого вечора, бо берег великий і затишних місць на ньому ціла тисяча.

І ніхто не скаже їм, що приїхав фронтовий друг їхнього старшого брата! Мати зніяковіла.

— Справді… — сказала вона. — Вибачте мені. Я так перелякалася, що зовсім не подумала. Звичайно, треба їх покликати. Тільки не було б крововиливу…

Про те, що крововиливу не буде, я крикнув уже з-за дверей.

Ух, як я мчав! Перехожі стрибали з тротуарів, щоб я не врізався у них. І дивилися услід. Але даремно я так біг. Хлопців під годинником уже не було.

І на березі їх не було.

Я пройшов від пристанського спуску до водної станції і назад. Інші, незнайомі хлопці хлюпалися у жовтуватій від глини воді, інші загорали на піщаних п'ятачках і лужках, стрибали і веселилися на схилах серед полинових заростей.

Мені стало так сумно, ніби я в незнайомій країні опинився. Немов ніколи вже не зустрінуся з друзями.

Я, звісно, зустрінуся. Цього ж вечора. Але що я їм скажу? Як я виправдаюсь?

«Клямпик, — презирливо кине Толя. — Не пустили дитинку з дому». І я не зможу відповісти йому, як слід, і він не злякається мене, бо в інших хлопців не буде до мене співчуття.

«А ще клізмою обзивався, — зраділо зауважить Лапін. — Сам ти…»

«Даремно тільки чекали, — похмуро скаже Диркнаб. — Краще б не базікав».

Коли б я просто пообіцяв… Але ж я чесне спартаківське дав! Вони ж усі зневажатимуть мене як дезертира! Тільки Майка, певно, жалісливо дивитиметься. Та ще, може, Южко. Ні, Южко не буде. Як він захоплено дивився, коли я перебив об млі о меч! А тепер я перед ним просто хвалько. І чого мені заманулося меча ламати? Чванько нещасний! Навіть згадувати соромно. Тільки ногу забив…

Я брів уздовж води, все ще позираючи по боках і сподіваючись на диво. Але див не буває. Я вже зрозумів, куди вони вирушили. На інший берег, на Жовтий мис. Он на той пагорб, за кілометр звідси. Там біля берега дрібний, найчистіший пісок, а один зі схилів заріс черемхою. Ягоди у неї великі, мало не з вишню завбільшки, а з гілок виходять чудові луки. Бипа про це недавно казав.

При згадці про Бипу мені стало зовсім сумно. Що він про мене думає? Певно, віддасть назад ремінь, от і все. Навіщо йому мої подарунки? Навіщо йому я? Там, на мисі, йому добре з хлопцями. Без мене…

Я здогадувався, що вони переправилися на той бік у великому перевізному човні. А зараз човна хіба дочекаєшся? Він у цей час іде вниз: перевозити робітників шкіряної фабрики. Та й за квиток треба п'ятдесят копійок платити, а у мене — ні копійки.

Я ліниво побрів до перевозу. Причальний пліт був порожній. Я грудьми ліг на бильця з облупленим рятувальним кругом і почав дивитися на воду. У жовтій воді табунами ходили мальки.

Навіть цим безтямним малькам було набагато краще, ніж мені: вони були всі разом. Я відвернувся. Що це?

З іншого боку плота до билець був прибитий залізний лист з правилами для пасажирів. Ніхто вже не міг прочитати ці правила, бо від постійних бризок залізо стало брудно-бурим і рядки злилися з іржею. І от на цьому листі я побачив яскраві, косо надряпані крейдою слова:

МИ ТЕБЕ ЧЕКА

Я хоч де, хоч коли одразу зміг би впізнати ці літери! Оце «И» навпаки і «т» хрестиком! Так писала Манярка. Не встигла дописати — затягли у човен. «Ми тебе чека…»

Я мало знову не пустив сльозу, вдруге за цю годину. Від образи і злої безпорадності. Та не пустив, бо побачив невеликого човна. Хлопчина у міліцейському кашкеті ліниво гріб неподалік від берега.

— Гей! Перевези! — закричав я мов навіжений. — Ну, перевези! Гей!

Він підняв козирок, глянув на мене, відвернувся і знову замахав веслами.

Пам'ятаю, що я кричав йому найобразливіші слова і погрожував кулаком.

Ну що йому було перевезти мене? Довго хіба? Річка обміліла до серпня і стала зовсім не широкою. Той берег — ось він. Метрів сто якихось. А до плотів, які впритул біля берега, — ще ближче.

Сто метрів — це хіба багато?

Коли ми ходили на водну станцію заводу «Механік», я пропливав там п'ятдесят. Правда, поряд була кромка басейну й хлопці. Але ж я за кромку не хапався і на допомогу не кликав. І навіть не дуже втомився. Якби захотів, міг би ще проплисти…

«Не дурій», — сказав у мені дорослий зляканий голос.

«Не буду», — квапливо погодився. Бо й сам злякався своєї відчайдушної думки.

Та все-таки… Як би це було чудово!

Я підійшов би до них недбалою, ледь втомленою ходою і сказав би:

«Не могли вже трохи почекати…»

Вони витріщили б очі:

«Ти звідки? Через міст біг?»

«Через міст? Та звичайно! Цілих сім кілометрів! І все бігом. Бачите, аж упрів, увесь мокрий…» І почав би діловито викручувати на собі труси.

І тоді Майка сказала б: «Плив? Божевільний!» — і всі подивилися б так само, як у дворі, коли я переламав меч. А Диркнаб для порядку пробурчав би:

«Ще раз попливеш